Священик Олег Ведмеденко
СМАК БЛАГОДАТІ
Серія “Відповіді священнослужителя”, книга 2
Це ми, через невірство, лінивство та впертість свою, самі проклинаємо себе! У цьому – суть. А форма –
так, написано: “Якщо ви не послухаєтесь, і не покладете на серце собі, щоб Іменню Моєму давати
хвалу, – говорить Господь Саваоф, – то пошлю Я прокляття на вас, і прокляну благословення ваші, і вже
проклинаю...” Але тут “проклинаю” не як Творець і Вседержитель, а як Законодавець!
Бог встановив Закон:
“І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати
всіх Його заповідей…
[То] і прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся
голосу Господа, Бога свого…
Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати
виконання всіх Його заповідей та постанов Його, то… прийдуть на тебе всі оці прокляття, і
досягнуть тебе…” (див. Повторення Закону, 28 розділ).
Закон цей – незмінний. І тут я завжди наводжу такий приклад. Коли я попереджаю свого
маленького сина: “Не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика”, – то у нього також є право вибору.
Він може або “з’їсти плід з дерева життя” – тобто, послухатись батька, виконати п’яту заповідь Закону
Божого (“Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої
дні, і щ о б б у л о т о б і д о б р е …” (Повт. Зак. 5.16)) повіривши, довірившись мені. Або може
спожити й інший “плід”: не виявити покори, і, таки упікши пальця, уже через біль пізнати добро.
Пізнати, що доброму навчав його тато. Однак, в цьому випадку – пізнати уже добро через зло.
Моє попередження синові, по суті, і є попередженням про прокляття 5-ї Заповіді (власне, прокляттям в точному розумінні цього слова). Але це не означає, що виголошуючи його, я “проклинаю”
свого сина. Ні! Я лише попереджую його, захищаю його від прокляття Закону. Тут любов, а не гнів!
Сказано: “Будуть дивитися – і не бачити; слухати – і не розуміти…” А все тому, що через
жорстокосердя своє не можуть вмістити Божої ідеї любові та смирення як шляху досягнення її. Не
можуть – бо й не хочуть!.. “…А ми проповідуємо Христа розп’ятого
згіршення
Коринфянам, 1 розділ, 23 вірш).
Сьогодні увесь світ (і релігійний – у першу чергу!) не бажає ні зрозуміти, ані прийняти слова
Господні, Духом Святим написані – ХРИСТОВЕ УЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ. Бога
представляють таким собі Всевладним Деспотом, Який сидить на троні, і величезною “мухобійкою”
лупцює нещасних грішників направо й наліво… Та ні ж-бо! БОГ Є ЛЮБОВ – і цим усе сказано (див. 1
Івана, 4 розділ, 8 вірш)! І не відомщає Той, Хто відмінив закон помсти. Просто Він встановив Закон
справедливості – Закон, який забезпечує виконання одвічного Плану Спасіння, Божої Програми
освячення й одухотворення творіння. Закон же цей – в одному слові: “ВОЗЛЮБИ!”
“Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає…”; “Наверніться – і
будете жити”, – напучує нас Господь. – Я є світло Любові, і поки ви будете перебувати в цьому Світлі, то й Благодать Моя перебуватиме з вами. Але щойно закриєте очі, і станете “сліпими в полудень”, – то
обов’язково в яму впадете, і розіб’єтесь об землю, “погромники людів”…
1
Я є Світло! Усяка темрява – ненависть, гнів, досада, роздратування – суть пристрасті, і противні
Мені. Бо “Що спільного між світлом і темрявою?!” Місце “гніву Господнього” визначається у Біблії, як
місце “темряви зовнішньої
Кромішня – від “крім”, “окрім”. Бог – Любов; гнів – темрява зовнішня, темрява відокремлення від
Бога...
Для того, а би правдиво проповідувати славу Господню, необхідн о б у т и п р и ч а с н и к о м
ї ї . “Ми говоримо те, що ми знаємо, і свідчимо про те, що ми бачили”, – мовить Господь Никодимові.
Неспромога не куштувавши меду – сперечатися про його смак з тими, хто його їв. Втім, як і немислимо
передати словами смак його тим, хто не пригублював ще його…
Я знаю цей божественний СМАК, бо вкусив сього меду духовного. І, повірте мені, брати мої, –
говорю це не як той, хто бажав би “загнати у кут”, а чи довести свою “компетентність”. Свідкую –
правдиво – як той, хто бачив! За словом старця Силуана, який так само сподобився узріти явлення
Господнє:
І не тому дав мені Господь цей досвід, що я був досконалий, або достойний його. Ні, але дав, воістину, як негідному! Бо знав Він немічність мою... Знав, що не встояти мені в сповіданні Правди. Що
продав би я Його, поза всяким сумнівом, за “шматок ковбаси” – за спокій, ситість, та за комфорт...
Але Бог піднімає немудрих, щоб засоромити “мудрих світу цього”; підводить слабких, щоб
засоромити сильних. Підносить убогих духом, щоб засоромити затвердлих; скидає великих, щоби
звелися малі...
І після того, що відкрив мені Господь, – я вже просто не можу зректися Його! Бо Духом Святим
пізнав, що то є Божа любов, і як сильно Бог любить нас! Бо “полонений явленою мені Благодаттю”... І
тому не гордістю керуючись, але дійсно як самовидець – свідкую разом із апостолом: Знаю чоловіка в Христі, що він 16 січня 1996 року (“чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає
Бог”) – був узятий до третього Неба, і хрещений Духом Святим!
І чоловіка я знаю такого (тільки не знаю чи в тілі, чи без тіла: Бог знає), що він до Раю був
взятий, і чув там слова невимовні, “що не можна людині їх висловити”...
Отаким похвалюся; собою ж хвалитись не буду, хіба тільки немощами своїми.
Бог є Любов – і гніву немає у Ньому, повірте мені!
Бо бачив Його, це усе проникаюче Світло Несказанне, скільки можна було мені бачити...
І пам’ятаю, що плакав і сміявся від невимовної, найсвятішої світлої радості...
І увесь Світ, вся Вселенна, увесь Космос був у мені, а я в ньому...
І знав я відтак все, що було, і що буде – вся мудрість, все знання мені відкриті були...
І не існувало для мене жодного ворога на землі, ні на небі – тільки Любов всеосяжна...
І жаль був, і добрість до людства, та до створіння всього...
І спізнав я, що й смерті нема, але вічне життя...
І хотілося вмерти в ту мить, щоб назавжди з’єднатись з Творцем...
І несила була повертатись назад...
Та не міг, недостойний, витримати більше як півгодини цього захвату, цього раювання, цього
причастя вічного Буття...
Неможливо передати словами те, що пережив, оце відчуття утіхи духовної – любові, розчулення, абсолютного щастя, бажання прихилити Небо, віддати себе усього. Ні з чим не зрівняти його!.. Тому
правильніше, напевне, буде звернутися до посвідчення брата досконалого. Я немічний – хай скаже
святий Макарій Єгипетський. Та слова його – про те саме:
2
Б о г є л ю б о в , а н е г н і в , – повірте мені, недостойному. Бо кажу це не просто як
віруючий, але як знаючий.
Бог є Любов! І істина ця – ясна й абсолютна …
спокуситься на цьому шляху: не схибить з нього ні ліворуч, ані праворуч.
Ліворуч – у світ, піддавшись спокусам віку цього, повабившись духом насильства та
користолюбства. Праворуч – це означає також піддатися сатані, але уже який з’являється в образі ангела
світла: впасти у звабу духовну (церковнослов’янською – “прельститися”).
Блаженний той, хто не спокуситься ні в Слові, ні в ділі; ні в істині, ні в житті за істиною…
й де таке сказано, що муки від геєнського вогню будуть вічними? Сказано, що “А дим (не вогонь!) їхніх
мук підійматиметься вічні віки” (Об’явлення, 14 розділ, 11 вірш)...
Що таке дим? Це спомин про вогонь. Коли згоряє будинок – дим згарища іще довго нагадує про
трагедію. “Дим” геєнського згарища і повинен бути вічним, як пам’ять та попередження тим, хто буде
царювати з Христом, щоб більше не повторилася драма гріхопадіння. Дим Освенціму, Бухенвальду й
донині, як сірка пече очі, і викликає сльози у всього людства…
Тепер стосовно вічності пекла. У тому ж вірші читаємо: “І не мають спокою день і ніч усі ті, хто
вклоняється звірині та образу її…” Чи вічний звір? Чи вічний сам змій? Чи вічний лжепророк і ті, хто з
ним? На це питання відповідь – ні! (Кажу це в контексті нашого світу, нашої землі). Бо сказано:
“А диявол (вселенський дух злоби), що зводив їх, був укинений в озеро огняне та сірчане, де
звірина (людська система насильства, яка взяла силу і владу у змія) і пророк неправдивий
(проповідники насилля у всіх, в тому числі й прихованих його формах). І мучені будуть вони день і
ніч (в геєнському вогні страждань, що породжені духом насильства й користолюбства, який вже
сьогодні шалено палає на землі) на вічні віки” (Об. 20.10).
Чи дійсно вічним буде цей “вогонь”? Чи не настане кінець “віку цьому”, як прийшов кінець
Содому й Гоморрі? Адже ж сказано, що ці міста “понесли кару вічного огню, і поставлені в приклад...”
(приклад вічних мук! – див. Юди 7). Та чи горить там зараз вогонь? Ні, не горить! Вічний вогонь – це
символ остаточного, навіки викорінення скверни. В Апокаліпсисі читаємо не про безкрайнє море вогню
та сірки, але про озеро! А озеро має береги, а значить рано чи пізно й вигорить дотла! Один дим і
зостанеться…
3
“Смерть та ад були вкинені в озеро вогняне. Це друга смерть (тут смерть і духовна, і
остаточна, – повне самознищення зла, небуття: ніщо нечисте життя будучого віку не успадкує!)” (Об.
20.14);
“Як ворог останній – смерть знищиться…” (1 Коринфянам, 15 розділ, 26 вірш).
“…і не буде вже смерті – ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше вже
минулося! (минуться смерть і ад як буквальні, так і духовні)” (Об. 21.4)…
світу, нашої землі, фіналом еволюції якої стане повне самознищення зла. А значить і пекла, як
вмістилища цього зла, і мук пекельних.
Але було б неправильно, ідучи на поводу притаманного більшій частині людства егоцентризму, стверджувати, що ми єдині у Всесвіті, і все обертається лише довкола нас! Бо ж сказано: “Господня
Земля, і все, що на ній, Вселенна й мешканці її” (Псалом 23(24), 1-й вірш). А це означає, що як до нас, так і опісля були і будуть народжуватись усе нові й нові світи. Усе нові й нові цивілізації розумних
істот знову і знову проходитимуть шляхом розвитку від неживої матерії до Істоти Розумної, і від Істоти
Розумної до Істоти Духовної, власне Ангела.
І все нові й нові Адами, сягнувши висот духовного Едему, падатимуть, щоб знову, тепер уже
навічно, піднятися до висот Богопізнання, висот єднання з Богом, висот обоження. Щоб піднятися в
Царство Духа, що є Царством Небесним! Так призначено Творцем, і немає іншого шляху звільнитися
нам від “рабства тління”…
“Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих,
бо створіння покорилося марноті не добровільно, але через Того, Хто скорив його, в надії
що й саме створіння (створене не роботом, але Людиною за образом Божим. А відмінною
ознакою цього образу є саме свобідна воля) визволиться від неволі тління на волю слави синів
Божих” (Римлянам, 8 розділ, 19–21 вірші).
“Отець Мій і донині робить (творить), і Я роблю…” Чи перестане колись Творець бути
Творцем?..
творіння? І відповідь тут класично проста: Бог є Любов. А любов альтруїстична за своєю природою.
Любов “не шукає свого” (див. 1 Коринфянам, 13 розділ, 5 вірш), і “ніколи не перестає” (там же, вірш 8).
І не дивлячись на те, що Бог самодостатній за суттю Своєю й перебуває у Вічному Блаженстві Любові, Він, за словом блаженного Феодорита, “…будучи безоднею благодаті, зволив не сущим дарувати
буття”.
Світ сотворений Богом “щоб і інші істоти, прославляючи Його, перебували в Його благості
(блаженстві, щасті)” (“Православне сповідання”).
благодать. Духовно багатими повинні були б бути пастирі народу Божого, пастирі Ізраїля. Духовно
багатими повинні були б бути і сьогоднішні релігійні достойники, “перші із народів” сучасного
4
релігійного світу. Але, на жаль, розсіялись “сини Всевишнього”, “сини Божі по благодаті Христовій” на
1800 великих і малих конфесій. І замість того щоб нести істинне судження Господнє – вчення смирення
і любові, давати праведний суд “бідняку й сироті” (тим “біднім сиротам”, що втратили зв’язок із Богом, гинуть у невірстві, що загубили свого Отця Небесного), – кожний з амвону своєї церкви провіщає: “Я
Об’явлення, 3 розділ, 17 вірш).
“Доки будете ви судити неправедно?”, – вимагає Господь. Доки замість смирення й любові серця
ваші будуть наповнені насильством і користолюбством? Доки замість благословення уста ваші
виригатимуть прокльони? Коли ви навчитесь любити і ворогів, не кажучи вже про братів своїх?!.
“Не пізнали та не зрозуміли, у темряві ходять…
Я сказав був: Ви – боги, і сини ви Всевишнього всі,
та однак повмираєте ви (помрете духовно, перетворившись на “гроби пофарбовані”, упившись
отруйним фарисейським вином гордої самозакоханості та агресивної егоцентричної нетерпимості
своєї), і попадаєте, як кожен із вельмож (як усякий із “сильних світу цього”)” (Псалом 81(82)).
“Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між
вами (не так повинно було б бути!)…” (Матвія, 20 розділ, 25 вірш);
“По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Івана, 13 розділ, 35 вірш).
Чи маємо ЛЮБОВ?..
значення деяких символів Святого Письма, а саме що є “чоловік”, “жінка”, та “покров” (саме це слово
використане в Посланні апостольському, що на нього посилається церковна традиція) у біблійній мові.
Бо насправді Богові абсолютно однаково, чи в хустці молиться людина, чи в шапці, а чи й взагалі з
непокритою головою, – за влучним висловом Григорія Сковороди: “Наче Бог – варвар, щоб за дрібницю
ворогувати...” Мова тут про речі духовні, які увійшли в церковний звичай у вигляді певних емблем та
ритуалів.
Жінка мовою символів – це життя, чуття, церква. Чоловік – відповідно віра, розуміння, Господь.
Жінка покривається чоловіком (життя – вірою, чуття – розумом, Церква – Христом). Чоловік же
“покривати голови не повинен (віра і розуміння мусять бути відкритими, як і сказано: “Кожного, хто
Мене [Христа] визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене
відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (Матвія, 10 розділ, 32–
33 вірші)). Саме так і належить нам розуміти 11-й розділ Першого послання святого апостола Павла до
коринфян:
“Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог (вірі, розумінню голова – Христос. Життю – віра. Чуттям – розум. Христу ж
голова – Бог, бо “Я прийшов во Ім’я Отця Мого…” (Івана, 5 розділ, 43 вірш)).
Кожен чоловік, що молиться чи пророкує з головою покритою, – осоромлює він свою
голову.
І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову
(Не про жіночі капелюшки або хустки уболіває тут “апостол народів” Павло! Про правдиве розуміння
істин Господніх, про віру смиренну турбується)...
Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею, ради ангелів (духовного знака віри
ради Небесної ієрархії – церкви Божої торжествуючої, яка є незримо присутньою серед нас, у церкві
земній, воюючій, і яка опікується нашим духовним розвитком)” (1 Коринфянам, 11 розділ, 3–10
вірші).
Те саме стосується й 15-го вірша цього розділу:
“Коли ж жінка косу запускає, – це слава для неї, бо замість покривала дана коса їй” (1Кор.
11.15).
5
Не про зачіску тут іде мова. Мова – про праведність та цнотливість. Мова про чистоту! Як дівоча
коса є ознакою недоторканості й невинності, так і “коса” смиренномудрості та любові – навіть без
розуміння догматів і обрядів церкви, без знання символу віри та узвичаєних молитов, – є незаперечною
ознакою праведності людини! (Бо є прості й щирі люди, інколи малограмотні, або й зовсім неписемні, які н е м а ю т ь з н а н ь п р о Б о г а , а л е з н а ю т ь Б о г а ! І коли запитуєш у них: в чому
суть Заповіді? – вони просто відповідають: нікому не робити зла, жити по-доброму, по-совісті; чинити
ближньому своєму так, як би хотів щоб і тобі чинили… Це то і є те, що Отці називали
с м и р е н н о м у д р і с т ю – приклад минущості “віри догматичної, що є погодженням душі”). Любов
покриває багато гріхів; любов – над усе. Бог є любов! І кожен, хто має її, – той родився від Бога та відає
Бога, а отже й несе на собі “знака ангельського” – печать дару Духа Святого. Бо “Господь знає своїх, і
свої Його знають...”
Що ж до буквальних хусток та шапок – то тут маємо усталений чин, який заховує в собі високий
духовний зміст, і став, отже, певним символом спасіння. Тому, за словом апостольським, у церкві “все
хай буде добропристойно і статечно
Про моління ж удома чи в іншому місці так скажу. Коли читаємо канон ранішньої або вечірньої
молитви – то тут для жінки є обов’язковим покрити голову хустиною (як і чоловікові неодмінно
молитися без головного убору). Коли ж ми в дорозі творимо молитву Ісусову, або вдома молимося
короткими повсякчасними молитвами (після сну, перед і після їжі, перед початком та по завершенню
кожної справи, перед сном та уже в ліжку – на сон грядущий), то тут молимося просто як є, і хустку
зодягати не обов’язково.
трактувати означені події необхідно у першу чергу по духу, а не по букві.
Основний метод каппадокійської школи богослів’я, висловлений святим Григорієм Богословом, є “Крізь букву проникай у внутрішнє”. Не відкидаючи, звичайно, і букви там, де вона не протирічить
духу (і духу історичної правди зокрема). У даному випадку таке протиріччя, здавалося б має місце. Але
я не був би настільки категоричним, бо ж у Євангелії не сказано, що вбито було саме 14000 немовлят
(ця цифра потрапила у церковні календарі зовсім з інших джерел), і у такому випадку події й по букві є
цілком вірогідними. Однак, як навчає святий Кирило Олександрійський,
Буквальні події у Біблії завжди є тінню духовних речей. Про що ж розповідає, і чому навчає нас
внутрішній, духовно-символічний зміст означеного уривка? Чим є побиття Віфлеємських немовлят по-
духу?
А по-духу Ірод (ім’я перекладається як “Слава шкіри”) – суть символ прийшлого, чужинського
фарисейства, яке взяло собі владу й панує у Божих домах і сьогодні (Цар Ірод – ідумеянин, тобто
чужинець. Саме він, син ідумейського сановника, при підтримці римлян “відняв берло від Юди” (див.
Буття, 49 розділ, 10 вірш), захопивши владу в Юдеї). Це дух гордині і лицемірства, насильства і
користолюбства – шкурні інтереси, світські засади які увійшли у церковне життя, і які царюють на
“троні юдейському”, всілися на “сидінні Мойсеєвім”.
На особистісному ж рівні – це сумнів, недовірство та безнадійність наші, які “царюють”, які не
вмерли іще в нашому розумі. Які не скинені іще з неба розуміння нашого і шукають, переслідують не
зміцнену іще, потребуючу захисних пелен новонароджену смиренну віру нашу, щоб погубити її.
“Віфлеєм” (єврейською Бет-Лехем – “Місто хліба”) – духовно це церква, громади народу віри, в
яких заховується “хліб” слова Божого.
“Немовлята” – тут немовлята у вірі (Як каже апостол: “Вам час вже бути учителями, а ви все ще
п’єте молочко…”).
6
І побиває фарисейство, ретроградство, релігійний консерватизм отих “немовлят” у вірі мечем
насильства й користолюбства. Побиває й донині…
Учитель. Він Той, Хто вказав нам Шлях до спасіння. Ми ж, що спасаємось, відповідно – х р и с т и я н и : учні й наслідувачі Христа. Проте достойні ми називатися Його Ім’ям лише тоді, коли є правдиво
Христовими: не за назвою тільки, але за суттю. Коли дійсно служимо Йому і втілюємо на практиці, у
своєму житті Вчення Його. Коли дійсно і д е м о тим шляхом, що Він нам показав.
Що ж то за Шлях? Це шлях смирення, шлях розп’яття, смерті й воскресіння. Ми повинні, за
словом апостольським, щодень розпинати в собі гріх разом з Христом; щодень помирати для гріха
разом з Ним; а відтак і щодень воскресати в життя вічне (оживати духовно) разом з Ісусом. Як вчать
Отці Церкви, це і є “ясний та суворий шлях віри”. Але до розп’яття, до знищення гріха треба іще дійти!
І помиляється той, хто думає не змиривши себе піднятися до Неба, піднятися на висоту очищення –
висоту смерті для гріха й воскресіння в життя вічне. Як зазначив преподобний Іван Ліствичник, неможливо одним кроком піднятися на верховину драбини (церковнослов’янською – ліствиці).
То з чого ж починається шлях до спасіння? Він починається з хресної дороги. Так, до Голгофи
іще треба дійти. І йти необхідно не з порожніми руками, але несучи, як і Христос, хрест свій – хрест
смирення. Тому то й дорога ця – то д о р о г а с м и р е н н я . Основа ж її – самозречення...
“Я альфа й омега, початок і кінець”, – промовляє Ісус. Альфа – це початок шляху: це покаяння з
плодами смирення, зречення власної волі, взяття на плечі свої хреста Господнього. Омега ж –
сходження на висоту досконалої любові через воскресіння, тобто через глибоке смирення, яке веде до
повного богоєднання з Отцем – до Царства Небесного, Царства Божого, – веде до вознесіння.
Вчення Боже полягає в єдинім слові – Возлюби! Однак людина заперечує: Господи! Легко Тобі
сказати: “Возлюби”. А я не можу!.. Не можу возлюбити свою тещу, якій до всього є діло; сусіда
скандаліста, що постійно “п’є з мене кров”; свого начальника самодура; недолугих підлеглих; чоловіка
п’яницю; колег інтриганів… Не можу возлюбити отого бомжа що, м’яко кажучи, не зовсім приємно
пахне… Ну, не можу!.. – Так, – мовить Господь, – Я знаю, що ти є недосконалий. Я знаю, що тобі важко
одразу піднятися на цю висоту. Тому Я даю тобі “драбину”. Для того щоб возлюбити – ти спочатку
змирись, а уже цією драбиною смирення й піднімешся до висоти досконалості… – А що воно таке, смирення? Як стати смиренним? – Це дуже просто, – відповідає Господь, – смирення полягає у тому, щоби прийняти ближнього свого, і обставини свого життя такими, якими вони є! Без гніву й
роздратування, без страху й тривоги, без гордощів та образи: смиренно, тобто з м и р о м . От і все…
Як усе просто! В о з л ю б и , а д л я ц ь о г о з м и р и с ь , а о т ж е п р и й м и б л и ж н ь о г о
с в о г о і о б с т а в и н и с в о г о ж и т т я т а к и м и , я к і в о н и є ! Зречися себе, візьми їх як хрест на
свої плечі, і йди услід за Мною… В цьому уся суть вчення Христового, уся суть спасіння!
Сказав Господь: Навчіться від Мене, бо Я тихий (смиренний) і серцем покірливий, і знайдете
спокій душам вашим… Я є Двері! Хто ці двері знайде (двері смирення), той ввійде (в Царство
Благодаті), і вийде (з полону країни рабства гріха – звільниться від проблем світу цього), і пажеть (їжу
як духовну, так і фізичну: “Шукайте перш за все Царства Божого, а все інше вам додасться…”) знайде… Я є Двері. Хто іншими дверима хоче увійти – той злодій і розбійник (злодій, бо обкрадає сам
себе, позбавляючи себе благодаті Божої, яка дається лише по вірі нашій смиренній).
“Господь противиться гордим, а смиренним дає благодать…” Тож візьмімо на плечі хрест свій, зодягнімо ярмо смирення, що у дійсності є легке для тих, хто відрікся, скинув з себе злу свою волю, і не
уже озирається назад. І йдімо вперед, не збочуючи з дороги Христової ні ліворуч, ані праворуч, щоб
бути нам достойними Його, Творця й Виконавця спасіння нашого.
“Зміцняй [Господи] стопи мої на дорогах Твоїх, щоб кроки мої не хиталися…” (Псалом 16(17), 5
вірш).
Благословен, х т о й д е во Ім’я Господнє!..
7
– здійснення Волі Отця, Бог втілений. Ми ж – учні Його, християни – суть “сини Божі по благодаті
Христовій”.
Він, Бог во плоті, прийшов на грішну землю, втілившись від Духа Святого і Марії Діви, і стався
Людиною. Він пройшов шлях від народження до вознесіння буквально, показавши тим самим нам, немічним, шлях спасіння духовний. Шлях від різдва в нас віри смиренної, що чинна любов’ю (тобто від
“народження згори”), через розп’яття в собі гріха, смерть для гріха і воскресіння духовне, – аж до
вознесіння в Царство Небесне (до підняття на висоту містичного досвіду божественної реальності –
висоту богопізнання, богоєднання, богобачення. На висоту обоження...).
Христос, вознісшись на Небеса, приготував і для нас місце “сівши праворуч Отця”. Адже
вознісся Він в тілі, а Тіло Його містичне – то є Церква. Він став “перворідним поміж багатьма братами”, простягнувши нам путь у Царство Отця Свого. І таким чином нам, учням, послідовникам Христа, християнам – уже приготовано місце праворуч Нього, а значить і Бога Отця. Ним приготоване! Ось
тому ми й Христові, як і Він – Божий. Спочатку Він, Христос, а потому і “ті, хто Христові”...
“Ось Я стою під дверима і стукаю…
Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм
сів на престолі Його” (Об’явлення, 3 розділ, 20–21 вірші).
А Закон Божий – в одному слові: “Возлюби!” Таким чином хула на Духа Святого – це є войовнича, нерозкаяна нелюбовність.
Людина в силу різних причин (виховання, розчарування в номінальній церкві тощо) може бути
за своїми переконаннями навіть атеїстом (а це і є хула на Господа). Але якщо має в серці своїм любов і
смирення (приймає ближнього свого таким, який він є), то й гріх хули на Господа проститься йому. Бо
не має хули на Духа Святого – Духа Любові, а любов “покриває багато гріхів”...
розділ, 20 вірш). З нами, і не лише як Слово і Дух Правди. Але з нами і містично, тобто буквально. Бо
Він, вознісшись на Небо, не віддалився від нас просторово, але перейшов в іншу якість буття.
Що є Небо біблійною мовою? І де воно? Небо – це сфера духу. І знаходиться воно в нас і навколо
нас. Як сказав святитель Феофан Затворник:
Цей світ Церква називає також світом невидимим, або ангельським. Це царство – царство Духа, Царство Небесне. В ньому інакше виглядають поняття матерії, часу і простору, але від того світ цей не
стає менш реальним, аніж наш. Скажу більше: він більш реальний, тому що вічний.
Таким чином Господь завжди біля нас, в існуючому паралельно нашому, духовному світі, як це й
стверджують християни з часів апостольських, вітаючи один одного словами: “Христос посеред нас!” –
8
“І є, і буде!” І говорити про Його прихід – означає говорити радше про нашу можливість побачити
Його, вступити з Ним в контакт. Побачити, як це вже очевидно, не фізичними (точніше, не
грубофізичними або біологічними), але духовними (тонкофізичними) очима душі, очима серця. Втім, таке духовне бачення не виключає можливості певної участі в ньому і буквального зору. Проте він у
даному випадку є вторинним по відношенню до духовного.
З історії Церкви (святоотцівська література, житія святих) ми знаємо, що найбільш досконалі
подвижники віри мали буквальний досвід спілкування з Небесними безтілесними силами, і з Господом
нашим Ісусом Христом у тому числі. Як і сказано: “Поправді кажу вам, що деякі з тут-от приявних не
скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі” (Марка, 9 розділ, 1 вірш). Як же можна побачити Царство Небесне і Господа, Який сидить праворуч Отця Свого? Не
інакше, як тільки піднявшись на висоти досконалості духовної, “віддавши плоть і прийнявши Дух”. Не
інакше, як очистивши серце своє, і ввійшовши в таємничий морок (морок для недосконалих) богоспоглядання, сягнувши містичного досвіду Божественної реальності: “Блаженні чисті серцем, бо
вони Бога бачитимуть” (Мф. 5.8).
Більшість людей бачать Христа і Царство Його в силі лише після смерті, у момент виходу з
біологічного тіла. Бачать спочатку як відоме “Світло в кінці тунелю”. Для праведників, які за часу
земного життя привчили духовні очі свої до Божественного Світла Любові, Світло це є бажаним і
спорідненим. Для недосконалих же Світло слави Христової було, і назавжди залишиться лише Судом, –
страшним Судом для грішників: “Суд же такий, що Світло в світ прибуло…” (Івана, 3 розділ, 16 вірш).
Усе сказане вище – сказано про прихід Христа у славі для окремих душ, власне для кожного із
нас зокрема. А як відбуватиметься це стосовно усієї Церкви, усього світу? Так само! Спочатку Христос
з’явиться як Слово (Слово Боже явлене по духу: чисте, вільне від покривала букви та фарисейської
розчини гордині, ненависті та самозвеличення духовне вчення смирення). Далі Слово повинно стати
плоттю. Містичною плоттю Христовою – воплотитися в тілі, в житті Церкви. А тоді ми й побачимо
“славу Його, славу, як Однородженого від Отця”…
Цей процес, – процес другого приходу Христа у славі, – насправді уже іде, і свідченням тому є ця
книга, що ви її зараз тримаєте у руках. Жниво достигло, і благословенна розчина смиренномудрості – чи
подобається це книжникам та фарисеям від релігії, чи ні, – доконечно “сквасить усе тісто”, опромінить
увесь світ, і побачать Ісуса навіть ті, хто подібно до “дихаючого грізьбою” Савла нині “проколюють”
тіло Його войовничим списом агресії та нетерпимості.
“А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі в білій одежі ось
стали при них,
та й сказали: «Галілейські мужі, – чого стоїте й задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся
на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як пішов Він на небо!..»” (Дії, 1 розділ, 10–11 вірші).
Христос вознісся в духовну, Небесну сферу у тілі. І прийде Він так само у тілі – в тілі Церкви! Бо
Він – Голова, а тіло Його – то і є Церква. Де саме прийде? В серцях людських, бо саме там криються
“двері” в Царство Боже (хоча для багатьох це й донині “таємниця, захована від віків і поколінь”). Коли?
Від нас залежить! Бо “через вибраних ті дні вкоротяться
запрошені на “багату вечерю” премудрості Божої, до яких слова Господа:
“Скажіть запрошеним: Ось, Я приготував обід Свій, – і все готове. Ідіть на весілля…” (див.
Мф. 22.4).
добра й зла. Це древо – древо духовне. Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам (як представники
першої цивілізації людей віри), маємо право вибору: з’їсти плід з “древа життя” – древа богопізнання, древа пізнання Бога, добра через добро, посередництвом виконання волі Його. Або ж вкусити
заборонений плід з “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло, що власне і
9
сталося у Едемі – духовному “садку” Божому – райському садові гармонії між Богом і людьми, людьми
і природою, природою і Богом.
Коли я кажу своєму маленькому синові: не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика, – то у
нього також є право вибору. Він може спожити “плід з древа життя”, послухавшись батька, повіривши, довірившись йому (тим самим виконавши 5-ту заповідь закону Божого: “Шануй батька й матір
своїх…”). Але може “ужити” й інший “плід” – не послухатись мене і, таки упікши пальця, через біль
пізнати добро: пізнати, що доброму навчав його батько. Але у цьому випадку пізнати добро уже через
зло…
Творець не створював нас людьми-роботами, але дав нам свобідну волю. І нам обирати, плоди з
якого “дерева” заживати. Чи ж я караю сина тим, що не зв’язую йому руки? І чи карає нас, грішних, Господь, “виганяючи з Раю”, позбавляючи нас райської благодаті миру й радості у Дусі Святім, коли
грішимо? Ні! Він навчає нас, милістю і стражданнями очищаючи, оздоровляючи душі наші (розум та
волю), які і є тими “органами”, що потребують зцілення. І в нашій владі: чи живитися нам плодами
щастя богоєднання, а чи мучити гіркі плоди прокляття гріха. Вибір – за нами…
а з б у к о ю в і р и . Важко навчитись читати, не вивчивши раніше букв та складів. Та біда, коли людина
вивчила буквицю, але читати, бачити за буквами приховане, власне зміст написаного, так і не
навчилася! Про це дуже гарно сказав отець Церкви святий Кирило Єрусалимський. Він мовить, що
існують д в а с т у п е н і в і р и :
новонаверненого з конкретними визначеннями істини Церкви), – вона від людей. Але ц е т і л ь к и
з а с і б щоб здобути іншу віру,
міру, вона просвічує душу і дає їй споглядання Бога, та передчуття небесної винагороди.
Пам’ятайте про жінку Лотову… – попереджає нас Христос. – Вона зупинилася на шляху виходу
із Содому, і перетворилася на “стовп соляний”! Не зупиняйтеся на шляху богопізнання: не
“консервуйтеся”, не перетворюйтеся на соляні колони (сіль тут – консервант, символ духовної стагнації, зупинки розвитку). Чи не бачите, що на пропозицію Петра (згадаймо гору Преображення) збудувати
догматичні намети для Закону (Мойсея), Пророків (Іллі) та й Новозавітного Вчення (власне для Христа) Господь н а в і т ь н е в і д п о в і в ?! Чи не розумієте, що для того, аби зцілити паралізовану, мертву віру
нашу (уздоровлення розслабленого) необхідно розібрати “покрівлю”, зламати дах цього “намету”, відокремлюючого нас від Бога? Бо ні через “двері” (офіційним шляхом простого виконання традицій та
обрядів номінальної церкви, що є суть обрядовірство), ні через “вікна” (вікна догматичного бачення, світогляд різних релігійних деномінацій, мертва буква теорії, власне догматизм) неможливо прийти до
Ісуса, а значить і до спасіння (Ісус – “Ягве спасає”). Чи ж забули, що “Буква вбиває, а Дух
животворить”?
“Якби ви знали, що то є: Милості хочу, а не жертви!”, – мовив Господь до фарисеїв старозавітної
церкви. “Якби ви знали!..”, – промовляє Він до фарисеїв від релігії і сьогоднішнього дня. Тоді б ви
зрозуміли, що істина не в формі, але в суті; не в букві, але в дусі. І суть ця надзвичайно проста. Вона в
одному слові: ВОЗЛЮБИ! А для цього першим ділом – ЗМИРИСЬ. Тобто прийми ближнього свого
(смирення перед ближнім) і обставини свого життя (перед Богом – усе приймати, як із Божої руки) такими, якими вони є: без страху й тривоги, без гніву й роздратування, без гордості та образи. З миром!
Зречися себе, і йди цим “суворим та ясним шляхом віри”, підіймайся цією “ліствицею смирення” до
висоти досконалої любові – до висоти істинного богопізнання, богоспоглядання, до висоти обоження.
10
Догмат – знак на шляху. Догматизм – ідол і тупик…
E = m c ² – відома усім із шкільної парти формула. Енергія дорівнює масі (власне, матерії), помноженій на константу (квадрат швидкості світла, де швидкість світла постійна абсолютна величина у
всіх системах відліку, – 300 000 км/с). Опустивши константу як деякий коефіцієнт, отримуємо
математично оформлений принцип: E
m . Звідси m
E , тобто м а т е р і я ( м а с а ) ц е
п р и х о в а н а е н е р г і я , і в о н а є т о т о ж н о ю е н е р г і ї (теоретично наближено, звичайно). Точніше m
E T , – матерія є енергія, помножена на Волю Творця!
Отже, перш за все нам необхідно засвоїти для себе ту просту істину, що ми живемо в світі
енергій. А творцем цих енергій являється Господь. Тому Він і Бог (від слова “Багатий”), тому і Творець.
Бог – Творець енергій! І все, що ми звикли вважати матерією, насправді є ніщо інше, як енергія. Так би
мовити “сконденсована” енергія!
Груба матерія (стіл, земля, наше з вами біологічне тіло), – це грубо сконденсована енергія, схожа
на кригу в природі. Електромагнітне поле – теж одна з форм існування матерії, але уже більш тонка (як, наприклад, вода). Думка ж, інформативне поле, – також одна із форм існування матерії, вона теж
матеріальна! По аналогії вона подібна до пари... Але як і крига, і вода, і пара насправді є одне і те саме, –
так і груба матерія, і електромагнітне поле, і думка суть одне: матеріалізована воля Творця.
Що відбувається підчас молитви? Слово “молитва” насправді означає “зв’язок”. Зв’язок між
людиною і Богом – містичний, “таємний” зв’язок. Молитва відкриває невидимі канали для перетікання
Божественної, вселенської енергії Любові зі сфери Духу (власне з тої таємничої Сфери, яку ми звикли
називати Небом – згадаймо вислів “прихилити Небо”). А точкою концентрації цієї Енергії може бути як
серце людське (і це в першу чергу, бо саме це є метою будь-якої молитви: безпосередній контакт, сполучення з Творцем “у дусі та істині”), так і предмети-посередники Божественної дії: освячені
предмети (хрест, чаша євхаристії, сам “намолений” храм) або речовини (святе причастя, артос, свята
вода)
Насправді усі предмети здатні акумулювати в собі як високочастотні, так і тонкі низькочастотні
енергії, накопичувати інформацію. І свята вода в даному випадку відіграє роль такого собі “рідкого
кристалу”, служачи свого роду “милицями”, підпорами для немічних духовно (я не кажу уже про чисто
емоційний аспект дії культових предметів і речовин як певних “каталізаторів” молитовного стану суто
психологічного плану. Усім відомий благотворний вплив ікон, тих чи інших священнодій, а також роль
слова в молитовній практиці Церкви).
Віруючі люди давно зрозуміли і використовують ці надприродні (а насправді – цілком природні, просто іще багатьом недовідомі) властивості освячених предметів та речовин у своїй церковній
практиці. Я не історик, а богослов, і тому залишу дослідникам церковної історії пошук витоків
застосування святої води. Скажу лишень, що знаю священика, який зберігає вдома святу воду, освячену
ним на Богоявлення у перший рік його пресвітерства (а це без малого 35 років!). І вода ця чиста й свіжа, як у перший день освячення (і, повірте, срібло тут ні при чому). Знаю й тих, у кого свята вода втрачає
свої чудодійні властивості уже за тиждень після її освячення…
11
“По вірі вашій хай буде вам…”
Що є істинна Церква? Це зібрання праведників. Зібрання вірних, які знають Правду, і живуть за
нею. Це живе (не бездиханне, не розіп’яте іржавими цвяхами лицемірства й гордині самозвеличення, насильства та користолюбства фарисейського) тіло Христове. Це ті “убогії духом”, які зреклися себе, і
яких Господь називає Остатком – неперебиті “воїном” (світським духом агресії та нелюбовності) кості
Христові, “кості Ізраїлеві”, розкидані нині “по всьому полю” світу цього (див. Єзекіїля, 37 розділ). Це
Драбина в Небо, що підіймає щаблями духовного удосконалення до висот святості, набуття подоби
Божої, до Боговідання. Це Неопалима Купина, в якій горить невгасимий вогонь Слова, Віри й Благодаті.
Це ті “овечки Господні”, які є насправді у всіх дворах – у всіх конфесіях та релігійних деномінаціях. Це
ті, хто “розжував” істину і, пізнавши її, іде цим “ясним та суворим шляхом” віри. А Істина ця насправді
проста й доступна усім: від президента до “особи без визначеного місця проживання”. Вона в єдинім
слові: ВОЗЛЮБИ, а для цього СМИРИСЬ, тобто прийми ближнього свого і обставини свого життя
такими, якими вони є.
Друге питання: Де є істинна Церква? І я уже відповів на нього: овечки Господні є у всіх дворах!
Але жоден з конкретних формальних “дворів” не являє сьогодні собою суб’єктивну істинну церкву –
“Жінку, зодягнену в Сонце”. Адже правдива Церква повинна бути єдина в любові та в правді (“Будьте
єдині…”), і члени її мають складати єдиний, живий організм.
Тепер же в номінальному християнському світі на ділі немає ні єдності, ні свободи, ані любові...
Жодна із номінальних церков, чи то традиційна, чи нетрадиційна деномінація, не може мати
“монопольного права” на Христа (немає Бога православного, католицького а чи протестантського), –
Він “всюди є, і все наповняє”. Але всі конфесії сьогодні в масі своїй насправді відійшли від Нього: “По
плодах ви пізнаєте їх…” “Плоди” ж – на поверхні: майже повна відсутність любові й смирення на фоні
непомірної гордості та пихатості Лаодикії: “Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого…” (див.
Об’явлення, 3 розділ, 17 вірш).
Ми живемо в останні часи – часи, коли “близько, уже під дверима…” І з абсолютною точністю
збуваються слова, сказанні Христом про наш час:
“Тоді, як хто скаже до вас: «Ото, Христос тут», чи «Отам» (“Тільки у нас спасіння, тільки ми
володіємо істиною в останній інстанції!..”, – лунає нині з амвонів та подіумів релігійного Вавилону), –
не йміть віри.
Бо постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та
чуда (прикриваючись хрестом і Словом Божим будуть проповідувати нетерпимість та ортодоксальний
шовінізм, відкинувши за непотрібністю саму суть Вчення Смирення та Любові), що звели б, коли б
можна, і вибраних (тобто не лише релігійних фанатів, але й тих, хто читає й знає букву Слова Божого, хто шукає Істину. Вибрані – це ті з покликаних, які усе-таки прийшли на “весільний бенкет ” і сидять
біля столу премудрості Божої).
Оце Я наперед вам сказав.
12
А коли скажуть вам: «Ось Він у пустині» (в “юдейській пустині” бездуховності омертвленого
догматизмом та обрядовірством, ретроградством та консерватизмом релігійного світу) – не виходьте;
«Ось Він у криївках» (в невизнаних поки іще, новоспечених, нетрадиційних общинах), – не вірте!
Бо як блискавка вибігає зо сходу, і з’являється аж до заходу (блискавка – осяяння світлом
Істини, воскресіння віри, прийняття Благодаті. Від сходу до заходу – від тих, хто тільки іще приходить
до віри, до тих, які вже цілий день пропрацювали у винограднику Божому, віруючих “зі стажем”), так
буде і прихід Сина Людського…” (Матвія, 24 розділ, 23–27 вірші).
шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди але тішиться правдою, усе
зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!” (1 Коринфянам, 13
розділ, 4–8 вірші). Бо “так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого… Бо Бог не послав
Сина Свого на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся” (Івана, 3 розділ, 16–17
вірші).
“Гнівайтеся, та не грішіть...”, – читаємо у Святому Письмі... У дійсності ця фраза звучить так:
“Гнівом не согрішайте”; синодальний переклад: “Гніваючись не грішіть”. Тут явна помилка перекладу
Біблії як професора Івана Огієнка, так і отця Івана Хоменка, викликана швидше за все традиційним
розумінням цього тексту. Істинний зміст означеного вірша чудово тлумачить святий Антоній Великий
(див. “Добротолюбіє”, том 1, пункт 13 Настанов про життя во Христі):
гордість, ні через який інший гріх)
Отже, в дійсності тут не “гнівайтесь, але не грішіть”, а “не согрішайте гнівом” (!):
“Гніваючись не грішіть, – сонце (сонце Правди, Христос) нехай не заходить у вашому гніві
(через ваш гнів);
і місця дияволові не давайте! (бо де гнів, там – диявол!)” (Ефес. 4.26–27).
Бо всякий гнів неприйнятний Богові: “Бог є світло, і темряви немає в Ньому…” Гнів – це гріх, а
отже темрява, і “…сам порух гніву є падінням для людини” (Сираха, 1 розділ, 22 вірш); “Гніву немає в
Мені”, – промовляє Господь (Ісаї 27 розділ, 4 вірш).
Що є “гнів Господній”? Гнів – це відсутність любові, тобто відсутність Самого Бога! Тож коли
ми читаємо в Біблії про “гнів Божий”, то мова тут йде не про що інше, як тільки про прокляття Боже!
Саме слово “прокляття” походить від слова “клин”. У давні часи дерев’яні речі не клеїли, не
стягали болтами, але перехоплювали клинцями. Звідси й “заклинаю” – “з’єдную”, “проклинаю” –
роз’єдную: “Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа… то прийдуть на тебе всі оці
прокляття
Так от, насправді небезпечним для людини є лише одна річ – прокляття, роз’єднання із Богом! А
прокляття – це результат нашого спротиву волі Божій (власне гріха). В основі ж гріха лежить гордість
наша, недовіра до Бога. Ось тому сатана, батько ошуканства, й нашіптує нам із часів Адама: “А чи
правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете…”
13
Так, Бог карає тих, кого любить (Об’явлення, 3 розділ, 19 вірш). А любить Він усіх, не лише
вибраних, бо “Так полюбив Бог світ…” Бог карає, але не гнівається: любов бо гніву не має!.. І якщо
навіть я, “жорстокосердий та твердошиїй”, наказуючи своїх дітей за непослух не маю вже гніву у серці
своїм (хоча були часи, коли й у мені кипів так званий “праведний гнів”), а лише жаль та прикрість, – то
наскільки ж вільний від гніву Отець наш Небесний, що є сама Досконалість! Я ж навпаки – грішна, немічна, недостойна й недосконала людина, хоча за словом апостольським і “прагну, чи не досягну я
того, чим і Христос Ісус досягнув був мене” (Филип’янам, 3 розділ, 12 вірш). Але, повторюся, якщо вже
я знаю що таке відсутність гніву, і не лише по відношенню до сина, який провинився переді мною, але й
до тих, хто ненавидить мене!..
Бог карає не в гніві, але в любові. Це ми, немічні, тлумачимо Його дії згідно із своїм розумінням,
“в міру того, як можемо вмістити”.
Що ж сталося зі мною за останні роки? Чому перемінив підхід, поміняв систему виховання? Чи
змінилось за цей час Слово Боже? Чи відкинув його я, захопившись “вченнями людськими”? Ні те, і не
інше! Просто змінився я сам! Змінився об’єктивно, у повній згоді із відомим усім нам Планом Божим
(планом одухотворення, освячення творіння), а значить у повній відповідності і з Словом Його. Хто не
міняється, не перероблюється на цьому Шляху, – той насправді й не йде, але став він “стовпом
соляним”, як стала ним Лотова жінка. Хто ж іде – той рано чи пізно, але обов’язково досягає моменту
коли Христос, Який вознісся в його серці, Бог Слово посилає йому від Отця іншого Утішителя: уже не
просто Слово, але Духа правди. І Він відтепер “навчає його всьому”! Навчає не скасовуючи Слова, але
одухотворяючи його. Оживлюючи та наповнюючи його тим таємничим, тим містичним, тим
недосяжним для “дітей у вірі”, але таким насправді простим та доступним для тих, хто шукає й готовий
вмістити його змістом, що і є дійсно Істиною.
“Що є Істина?”, – запитав Пилат у Ісуса, – і не прагнучи насправді почути її “вийшов до
натовпу”…
Я згадую себе ... років назад. Згадаю своє бачення Бога тоді, власне намагання зрозуміти Його не
серцем (цей містичний досвід був для мене тоді іще майже невідомим), але розумом, інтелектуально...
Згадую шалені богословські поєдинки тієї пори, й отримані в них “перемоги”... І згадуючи це, я вже не
суджу. Але розумію, чому отці Церкви, піднявшись на висоту богобачення, усе більше мовчали. Тому
що неможливо передати словами те, “що око не бачило, і вухо не чуло”, і що розумом зовнішнім
зрозуміти не можна. Як неможливо сліпому пояснити у чому полягає краса райдуги після грози... Як
неможливо пояснити тому хто гнівається і є нетерпеливим, що то є любов і смирення: позаяк ці поняття
пізнаються не розумом самим, але серцем. А серце – то орган вищого пізнання…
тілі як дух в світі духів. Тут “дух” не в розумінні абсолютної духовної сутності, якою є один лише Бог. І
не в значенні чистої інформації, безтілесного образу а чи порції якоїсь безликої енергії, що повертається
14
до Творця її. Ні, але дух, який має душу та ефірне, духовне, тонкоматеріальне тіло, подібно до того, у
якому являвся Господь учням після воскресіння Свого:
“І як вони говорили оце, Сам Ісус став між ними (пройшовши крізь зачиненні двері!), і
промовив до них: «Мир вам!»
А вони налякались і перестрашились, і думали, що бачать духа.
Він же промовив до них: «Чого ви стривожились? І пощо ті думки до сердець ваших
входять?
Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, – це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь, –
бо не має дух тіла й костей, а Я, бачите маю…” (Луки, 24 розділ, 36–39 вірші).
Отже, після переходу в інший світ людина стає духом. Духом, який, як було уже сказано, має
душу, і живе у тілі, – тобто є безплотним, але не безтілесним. І душа наша (розум та воля) насправді
переставляється точно такою, якою вона є. Ми забираємо з собою увесь багаж думок, почуттів та
бажань – світлих чи темних, – який зібрали упродовж свого земного життя. І в відповідності з цим ми й
знаходимося у житті вже небесному.
“У Отця Мого обителей багато”, – каже Господь. І як душі не бувають абсолютно чорними або
білими, але завжди мають місце певні відтінки та напівтони, – так і обителі (тут – місця перебування
духів у тонко-матеріальному світі) лише умовно можна розділити на Рай та пекло, Небо і піднебесся.
Насправді границя меж ними не є різко окресленою, але має певні проміжні стадії. Так само як низька
частота будь-яких фізичних коливань не переходить одразу ж на рівень високих, але змінюється по
синусоїді, плавно. Таким чином, умовно ми можемо розрізнювати пекло (піднебесся), двері пекла, проміжний стан невизначеності, переддвер’я Раю, врата Раю, Рай (Небо).
По виході із тіла душа людини безпосередньо пізнає усі “затвори”, усі оселі (обителі) світу
невидимого (з цим і пов’язане вчення Церкви про третій, дев’ятий та сороковий дні поминання
померлих), і за законом спорідненості наостанку визначається відносно місця подальшого пробування
свого: встановлює своє місцезнаходження на тому рівні, який виявляється для неї спорідненим, а
значить і єдино прийнятним. Втім це не означає, що діяльне життя та розвиток її на цьому зупиняється.
Ні! Так само, як не завершується життя та розвиток новонародженої дитини після виходу її з лона
матері. Людина має вічну перспективу пізнання Бога й світобудови, як і сказано: “Життя ж вічне – це
те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого…” (Івана, 17 розділ, 3 вірш). Не відбирається у неї і
перспектива переходу з ласки Божої (та по молитвах святих і Церкви – ось, до речі, щодо молитов за
померлих!) на більш вищі сходинки досконалості. А інакше про яке вічне богопізнання може йти мова?!
Адже рух до Світла забезпечує благодать Божа, яка подається усім хто хоче і може прийняти її.
Інша справа, що тій душі, яка знаходиться у низькочастотному, духовно холодному, похмурому
світі духів злоби піднебесних, у стократ важче вирватися з геєнського вогню “полум’я пороку, полум’я
немочі й злості, де тільки «плач та скрегіт зубів» безсилої злоби” (святитель Іван /Максимович/). Важче, тому що тиск демонського оточення там незмірно більший, аніж у нашому світі, де його умовно можна
визначити як 50/50. Тому вірогідність спасіння за гробом для грішника мізерно мала, світло Благодаті є
майже незримим (тому-то й “пекло” – грецькою “місце темряви”) і, як правило, подальша доля його –
самому стати духом злоби піднебесним з перспективою повного знищення “в озері, що горить вогнем та
сіркою, а це смерть друга
Таким чином і молитви за душі померлих дієві лише для тих, хто визначився стосовно свого
місцеперебування у певному проміжному поміж Небом та піднебессям стані. Про це й слова отця
народів віри Авраама у відомій всім притчі про багатія та Лазаря: “А крім того всього, поміж нами і
вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не
переходять ізвідти до нас” (Лк. 16.26).
У свою чергу праведнику, який під час земного свого життя прикладав вірні зусилля, вдосконалювався, а тому й увійшов після суду Світла любові Христової у пряме спілкування із
ангелами, – стає уже простіше аніж нам, на землі, просвітитися світлом духовного відання. Сягнути
висоти Небесного Царства і самому стати ангелом – вісником божественної Благодаті та Правди, у чому
власне й полягає сенс та головне завдання нашого буття. Проте цю “простоту” нам таки належить
напрацьовувати тут, на землі…
15
існують вони насправді ніби в трьох “іпостасях”. По-перше як рай та пекло в серці нашому. Як і вчить
блаженний Августин: Не шукай пекла під землею, чи де-інде: воно у серці твоєму!
Коли душа людська знаходиться у пітьмі незнання Бога та правди Його, – це то і є суще пекло
(грецькою “ад” – “місце темряви”). Бо якщо ми відокремлюємося від Бога невір’ям та нелюбовністю
своєю – то це в дійсності і є ота “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (“Кромішня” – від слів “крім”,
“окрім”. Себто опріч, поза, без. “Відокремити” – означає відділити). Темрява зовнішня, або інакше
темрява перебування поза єднанням із Богом: без світла Духу Божого, тьма бездуховності. І в пітьмі цій
зовнішній – там тільки плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості угамувати “усезростаючі
потреби” власної плоті. За словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі
пошкодження”. Це плач від страждань, породжених гордістю та жадібністю людською: “Дві дочки в
кровожерця: «Дай, дай!»” (Притчі 30 розділ, 15 вірш)), та “скрегіт зубовний” (“скрегіт зубів” від злості
на оточуючих, на Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”).
Пекло також називається “геєнною вогняною”. Геєнна буквально – то міське звалище поблизу
Єрусалиму. Там постійно горів вогонь (спалювалося сміття) й копирсалася черва. Ця буквальна геєнна й
стала символом пекельних мук. Вона також у першу чергу в н а с , тобто в серцях людських (тут я уже
переходжу до другої “іпостасі” пекла – пекла, що є в серцях у с ь о г о людства; пекла, що в надрах
світу цього…). І обпалює цей геєнський вогонь пристрастей та пожадань, полум'я насильства та
користолюбства серця людей. І немає спокою від черви невдоволення, заздрості й неможливості
придбати мир душевний (“Це ремствуючі, незадоволені з долі своєї, що ходять в своїх
пожадливостях…” (Юди 16).
Пекло виступає також в образі біблейського шеолу (єврейською – “найглибший гріб”, російською – “преисподняя”). Це серця наповнені “трупними кістками”, мертвеччиною бездуховності
(згадаймо Господнє: “Ви – гроби побілені”).
Як бачимо, пекло є реальністю сьогоднішнього дня. Залишилось лише торкнутися третьої
“іпостасі” пекла – пекла містичного (грецькою – “таємного”), закритого для нас (точніше частково
закритого, бо його таки бачать духовидці, і ми маємо достатньо свідчень святих подвижників (та й не
лише їх) про нього, і його насельників (наведу лишень слова, сказані про нечистих духів преподобним
Серафимом Саровським. “Вони огидні”, – свідкує святий старець...).
Зрештою, і це містичне пекло (біблійною мовою – “піднебесся”) заховується не під землею й не
на Місяці. Воно знову-таки в нас, і навколо нас – в існуючому паралельно з нашим, фізичним, –
духовному світі. Як висловився святитель Феофан Затворник:
І все, сказане про пекло вище, цілком і повністю відповідає й третій його іпостасі.
Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох
рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників і містично, як Небо, або ж як Царство
Небесне, – Царство Всесвятого Духа Любові. Цей райський, едемський стан є станом утішання від
досконалої, усепоглинаючої любові – миру, радості у Дусі Святім. Відчуттям абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування та блаженства, яке просто неможливо виразить
словами.
Смисл же спасіння нашого полягає у тому, щоб і щ е з а ж и т т я в цьому грубому, біологічному тілі причаститися невечірнього Світла благодаті Христової. І щоб у момент переходу –
тобто народження в інший, духовний, ангельський світ, – інакше кажучи в момент буквального
воскресіння, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Івана, 3
розділ, 19 вірш)). І за законом спорідненості добру або злу (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися із цим Світлом у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих
воскреснуть
16
будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть я к а н г е л и н а Н е б е с а х
(Об’явлення, 21 розділ, 17 вірш)…
до тлумачення Святого Письма взагалі, і т.зв. “Шестоднева”, тобто оповіді про шість днів творення, зокрема. Просто Біблія аж ніяк не є посібником з історії, геології, астрономії, етнографії тощо (хоча й ці
відомості певною мірою в ній мають місце), але Книгою духовною! А всі буквально-історичні події, які
зображені у ній, у першу чергу є саме тінню духовних речей, і за ними завжди лежить глибокий
духовно-символічний, морально-етичний та містичний зміст.
“Але розум їх засліплений, – дорікає апостол, – бо те саме покривало
донині зостається незнятим в читанні Старого Завіту, тому що воно знімається Христом” (див. 2
Коринфянам, 3 розділ, 14 вірш). Христос же “…нас зробив бути служителями Нового Завіту, не букви, а
духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє…” (2Кор. 3.6).
Шість днів творіння – це насамперед даний нам у символах “алгоритм порятунку”, дорога
спасіння: шість днів створення духовності людини! Це драбина в Небо, шлях вдосконалення, напрям
праведності, що веде нас до Раю, – у Царство Небесне. Веде у вічну благословенну суботу Господню
(сьомий день – “шабат”, єврейською – “спокій”, “мир”): “Бо Царство Боже не їжа і питво, але
праведність, і мир, і радість в Дусі Святім…” (Римлянам, 14 розділ, 17 вірш). “Дослідіть-но Писання, –
мовить Господь, – бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, – вони ж свідчать про Мене…” (Івана, 5
розділ, 39 вірш). Про Мене – тобто про шлях спасіння. Бо “Я – дорога, і правда, і життя...” (Ів. 14.6).
Слово “день” давньоєврейською мовою звучить як “йом”, і означає також період, етап. І мова у
Шестодневі йде саме про шість (а точніше про сім) етапів підйому людини зі стану темряви
бездуховності (з “темряви над безоднею” пристрастей душі та пожадань плоті нашої) до вічного
“суботування” – власне до богопізнання, богоспоглядання, до повного богоєднання творіння із своїм
Творцем.
“Напочатку Бог створив небо та землю (підкреслю, що слова Писання можна розглядати як
стосовно окремої особистості, так і цілої групи людей, і усієї людської спільноти. Також і на
вселенському рівні. У даному випадку розглянемо Шестоднев відносно окремо взятої особистості.
Якщо ж розбирати на глобальному, світовому рівні, то тут “Небо” належить писати з великої літери, як
предвічно Богом створений Закон, як вселенську Програму створення, розвитку та спасіння творіння
Божого. “Землю” ж – розглядати як твориво взагалі).
А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над
поверхнею води…” (Буття, 1 розділ, 1–2 вірші).
Що є “небо” в біблійній мові? Згідно екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) “небо”
– це сфера духу. На особистісному рівні – це сфера духовності людини. Тут поки що мова йде про
“небо” людське. А ось твердь Закону Свого, підніжжя Духа, твердиню волі Своєї, яку Бог починає
творити в душі (розум, воля, емоції) й серці людини “на другий день”, і яку називає (як це не дивно
звучить для тлумачів Слова по-букві, бо ж “небо” уже ніби й створене було “на початку”!) теж “Небом”,
– це вже “Небо” Боже!
Отже ми бачимо, що в людині до моменту просвічення її світлом віри уже є і “небо” (душа), і
“земля” (тіло). І Дух провидіння Божого “ширяє” над несформованими, невизначеними іще “водами”
думок та поглядів її; над “пустопорожніми”, звірячими прагненнями нашої плоті: “Ось Я стою під
дверима і стукаю…” (Об’явлення, 3 розділ, 20 вірш).
Як Господь “стукає” у двері сердець наших – це тема окремої мови: Він промовляє до нас у
видіннях (прямий, відкритий, без застосування “сталевого плуга” страждань, швидкий прихід до світла
віри: до відання, бачення Бога), у снах (стишення, утихомирення злої волі, погашення крутості нашої
17
через допускання проблем у різних сферах нашого життя), та через хвороби (напоумлення важкими, інколи надто серйозними недугами (див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші)).
Але настає момент, коли ми усе ж відкриваємо ці “двері”: розплющуємо духовнії очі свої, і таки
приходимо до віри. Хоч віра ця іще дитяча, іще недосконала, а світло її – розсіяне: бліде, хистке, непевне... “Господи, якщо Ти є!..”; “Вірую, Господи, допоможи недовір’ю моєму...” Власне це ще й не
віра у точному розуміння цього слова, але перший крок до неї: чистий порив душі, щирий порух
покаяння. Та усе одно це – Світло! І вельми добре воно в очах Божих!..
“І сказав Бог: «Хай станеться Світло!» І сталося Світло.
І побачив Бог світло, що добре воно...
І був вечір, і був ранок, – день перший (вечір у біблійній мові – це кінець старого й початок
нового “дня”, період сутінок незнання, невідання шляху: “…Буває увечері плач, а радість на ранок!”
(Псалом 29(30), 6 вірш))…” (Бут. 1.3–5). Отже, маємо перший день творіння...
Другий етап – це період формування в людині “Неба” (духовності) Божого. І починається він, безумовно, зі Слова – з тверді Закону Божого. Це етап, що визначений святим апостолом Петром як “у
вірі – добродійство, а в добродійстві – роздумування” (див. 2 Петра, 1 розділ, 5 вірш). І в світлі цього
роздумування і розділяються “води” (вчення, світосприйняття, різноманітні ідеології, що в них потопав, плутався розум) на дві частини: води, які базуються на тверді Закону Божого, і води, які не досягають
цієї Небесної планки, а отже є ідеологією “духів злоби піднебесних”, – тими, які не на тверді, але під
твердю Небес Божих:
“І сказав Бог: «Нехай станеться Твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й
водою».
І Бог Твердь учинив, і відділив воду, що під Твердю вона, і воду, що над Твердю вона. І
сталося так.
І назвав Бог Твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий...” (Бут. 1.7–8).
Третій “день”. Поступово заспокоюється, набуває меж море пристрастей у серці наверненого, і
з’являються перші практичні плоди: проростає вже жива зелень віри, – “трава, ярина, що насіння
вона розсіває, дерево плодовите…” (Бут. 1.11). Та й це усього лишень початок. Прийде час, і дасть це
“зело” плід свій “у тридцять, шістдесят і сто разів...”
День четвертий – період усе більшого осмислення, вдосконалення, зростання як у Слові, так і у
вірі, бо ж “віра від слухання, а слухання через слово Христове” (Рим. 10.17). Людина бачить уже не
просто розсіяне світло, але починає розрізняти на духовному небозводі слово Боже (“Сонце правди” –
Христа), вчення Церкви (світло “Місяця”, супутника Сонця, який відображає: трактує, проповідує, віддзеркалює істину Господню в оточуючій ночі безвір’я), а також сяйво “зірок-дороговказів”, надихаючись життям та навчанням просвічених провідників – вісників правди Божої.
П’ятий день – з моря сутності людської, із пристрасного моря душі піднімаються в Небо, виходять на тверду землю окрилені, освячені вірою думки, мрії та бажання наші. Це “в роздумуванні –
стриманість, а в стриманості – терпеливість…” (2Петра 1.6).
І ось він, “день шостий”: день створення Людини з великої літери, в якій уже образ не тільки
тварний, але і Божий (“в терпеливості – благочестя…” (див. там же)). Це період здобуття Благодаті: народження згори й хрещення Духом Святим, здобуття містичного досвіду молитви серця та
різноманітних дарів Всесвятого Духа Божого… А попереду – день сьомий, день відпочинку. Попереду –
радість повного та вічного єднання з Творцем у Царстві Його. Радість обоження: “в благочесті –
братерство, а в братерстві – ЛЮБОВ…” (2Петра 1.7)…
Бога) не поклоняються ні хресту, ні іконам як ідолам. Таке поклоніння розглядалося б не інакше, як
язичество і магія чистої води. Ми поклоняємося не дереву і фарбам, але первообразові за
посередництвом образу (грецькою “ікона” – “образ”). Ікона, хрест із розп’яттям – це ніщо інше, як
символ, емблема, видимий образ невидимого Бога. І поклоняючись Богові перед іконою Його, або
18
згадуючи хресні страждання Ісуса Христа перед зображенням чесного (тобто дорогоцінного для нас) хреста Господнього, ми тим самим використовуємо ці предмети як певний духовний “каталізатор” для
підсилення нашого молитовного стану.
Я можу молитися Богові і просто, стоячи не перед іконою, а перед голою стіною. Але погодьтеся, молитва моя тільки виграє, якщо я бачитиму перед собою не тріщини на штукатурці, але хоча б
нехитрий церковний календар, чи плакат із зображенням Господа Ісуса Христа, Богородиці, будь-якої
біблейської події, євангельських персонажів, небожителів тощо…
Я завжди наводжу такий приклад: моя мама покинула цей марнотний світ багато років тому. Для
мене вона була самою дорогою людиною на землі, і я часто згадую її. Але пам’ять людська
недосконала, і образ її з часом втратив у моїй пам’яті ту яскравість, яку мав раніше. Та у мене є її
світлина. І коли я дивлюсь на неї – мама ніби оживає в пам’яті, і ніжність спогаду зігріває моє серце, і
сльози гарячої молитви за спокій її душі наповняють очі. Я повністю усвідомлюю, що перед моїми
очима не мама моя, а всього лише шматок картону, покритий світлочутливою плівкою, на якій фотони
світла зоставили її зображення. Але хто може дорікнути мені за те, що я зі сльозами цілую цей
шматочок картону?!
Це стосується й поклонінню іконам та хресту. Хрест – це символ смирення! Ми поклоняємося не
самому дереву, але Розіп’ятому на ньому; не предметові, але хресним стражданням Господа нашого
Ісуса Христа! Хоча зовнішньо це виглядає так, ніби поклоняємося самому хресту: “Хресту Твоєму
Православний догмат про хрест звучить так:
Хрест – то є ш л я х х р и с т и я н и н а і Ц е р к в и , ш л я х с м и р е н н я . Ми повинні
щодень розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодень помирати для гріха (разом з Ісусом), і щодень
же й воскресати у життя вічне разом із Ним.
Хрест то є с и л а Ц е р к в и . Духовними очима дивлячись на “начальника віри і виконавця
Ісуса”, християнин черпає духовні сили в усвідомленні того, що після хресної смерті Господа прийшло
воскресіння, що хрестом “переможений світ”, що якщо з Господом вмираємо, то з Ним і царювати
будемо, і в явленні слави Його радітимемо й звеселимося (див. 1 Петра 4 розділ, 13 вірш).
Нарешті, хрест є і п р а п о р о м ( з н а м е н о м ) Ц е р к в и . З того самого дня, як Спаситель
ніс на Своїх плечах хрест на Голгофу і був дійсно розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, –
хрест став видимим знаком і знаменом (от воно звідки воно походить, “хресне знамено”!) християнина
й Церкви.
Усе тут мною викладене є сіллю, тобто суттю обряду поклоніння хресту. Але, нажаль, у
нинішньому православ’ї, – православ’ї зневаженому, спаплюженому фарисейством, – за словом Божим
значною мірою уже “сіль ізвітріла”, втратила свою силу. І часто-густо навіть і самі пастирі не розуміють
духовного змісту церковних таїнств та обрядів.
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не
був ти для Мене священиком”, – мовить Господь (див. Осії, 4 розділ, 6 вірш). Обряди – це “милиці” для
немічних. І добре, коли вони зручно носяться, та служать за призначенням. Але якщо вони
перетворюються на свинцеві тягарі, – то горе тим, хто носить їх. Втім, це уже тема окремої розмови…
назорейства, єврейською – “назіру”: шлях посвячення Богові, шлях суворого посту й молитви, подвигу
аскези), так і Назарянином (тобто, жителем Назарету, єврейською “Ноцерат”). Тут Матвій посилається
на пророцтво Ісаї, який вживає слово “нецер”, що означає “відгалуження”, “пагін”, “відділений”, співзвучне як із словом “назір” (“відділений, посвячений”), так і з “Ноцерат” (“Пагін, відросток”).
Таким чином, слова “Назорей” та “Назарет”, як гранично близькі за змістом, можна вважати словами-
синонімами: “І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого
19
кореня його. І спочине на Ньому Дух Господній, – дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух
пізнання та страху Господнього…” (Ісаї, 11 розділ, 1 вірш).
Господь наш Ісус Христос пройшов шлях як буквального, так і духовного назорейства.
Буквального – бо з народження був посвячений Отцю, бо будучи Богом во плоті, пройшов і буквальну
пустелю випробувань, пустелю подвигу назорейського посту (до речі, пости в православ’ї – це ніщо
інше, як новозавітне назорейство: період суворого, посиленого стримання й молитви). Духовного ж – бо
вставши від кореня Церкви старозавітної (про що свідчить і родовід Ісуса), Він зробився “відростком”, відділився від оскверненого фарисейством стовбура, вийшов духовно із старозавітного “Вавилону”, хоча буквально й служив Словом і ділом саме у ньому.
Що є назорейство по духу? У книзі Чисел, в 6-му розділі, читаємо:
“І Господь промовляв до Мойсея, говорячи:
«Промовляй до Ізраїлевих синів (сини Ізраїлеві по духу – суть народ віри, народ Божий. І слова
ці, як і все, що виписано у Священному Писанні, для нас з вами! Необхідно лише зняти покривало
букви з написаного, стати “служителями Нового Заповіту, не букви, а духу”, тому що буква [Писання]
вбиває, а дух животворить (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш)), і скажи їм: Чоловік або жінка
(назорейство стосується обох статей) якщо вирішиться скласти обітницю назіра, щоб посвятити
себе Господеві,
то він стримається від вина та п’янкого напою (“вино” у біблійній мові – це вчення, ідеологія:
“Пийте з неї всі…” Тут – не прийматиме в себе ідеологію злоби та лукавства, духа насильства та
користолюбства), не буде пити оцту винного та оцту з п’янкого напою (нічого, що “скиснуло”, зіпсувалось через фарисейську розчину лицемірства), і жодного виноградного соку не питиме (мова
про плоди дикого, опоганеного фарисейством релігійного виноградника, що приносить Господу “дикі
ягоди” гордості, нелюбовності та лукавства (див. Іс. 5)), і не їстиме ані свіжого, ані сухого винограду
(ні нових, ні старих плодів здичавілих).
Усі дні посвячення свого не буде він їсти (“їсти” тут – практика: “Їжа ж Моя – виконувати
волю Отця, що послав Мене…”; “пити” – теорія (див. вище)) нічого, що зроблене з винограду, від
зернят аж до лушпиння (від початку аж до кінця; ні внутрішнього, ні зовнішнього).
Усі дні його посвячення на назіра бритва не торкнеться голови його; аж до виповнення
днів, що посвятить Господеві (до виповнення днів посту), він буде святий, – мусить запустити
волосся голови своєї (“волосся” – це думки, які виходять з голови: тут перебувайте в роздумуванні над
словом Божим, зважуйте життя своє на вагах Його, відділяйте чисте від нечистого і святе від не святого
– волосся чорне від білого, – покажіть “в добродійстві роздумування, а в роздумуванні – стриманість”
(див. 2 Петра, 1 розд, 5–6 вірші)).
Усі дні посвячення його Господеві не підійде він до мертвого тіла (не доторкатиметься
духовної мертвеччини – пам’ятаєте: “Ви гроби побілені…”),
навіть через батька свого (тут батько – мертва віра, віджиле розуміння), та через матір свою
(мати – змертвіле гріховне життя, бездушні чуття наші: “Ось, в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила
мене мати моя…” (Псалом 50(51), 7 вірш)), через брата свого та через сестру свою (не торкатимешся
мертвечини духовної і братів своїх по вірі: уникатимеш спокус суєтності, пустомовства тощо), не
занечиститься ними, коли б вони померли (не осквернятимешся гріхами їхніми), бо на голові його
посвячення Богові його.
Усі дні посвячення його – святий (повністю присвячений) він для Господа…” (Числа 6.1–8).
святителя Феофана Затворника, наявні в людині уже в період її земного життя. Формування їх
відбувається паралельно із формуванням душі й духа, що і становить смисл людського буття на землі.
20
Як пише архієпископ Лука (він же видатний учений, хірург, професор В. Ф. Войно-Ясенецький), глибокий мислитель та фахівець в галузі фізіології людини:
Знаходяться ці тіла в нас, точніше огортають нас, і почасти сприймаються духовидцями у вигляді
так званої енергетичної аури людини (“аура” – грецькою “подих, повів вітерця”).
Потрібні вони як вмістилище душі (розуму й волі) і духу (власне нашого “я”) людини. Без тіла
душа не може існувати, як не може зберігати форму й вода без посудини.
Тепер щодо “возз’єднання з тілами”. Тимчасовий суд Божий здійснюється протягом усього
земного життя людини. Це суд закону совісті, суд світла Христового в нас: таємниця, захована від віків
і поколінь, “а тепер виявлена Його святим, а вона – Христос у вас, надія слави” (див. Колосянам, 1
розділ, 26–27 вірші). І праведник судиться цим судом постійно. При виході ж з біологічного тіла
відбувається остаточний (страшний) Суд для людини, після якого вона потрапляє у споріднене їй місце
“на небесах” (у сфері духовній – чи в Небі, а чи в піднебессі). Суд же загальний – суть Суд людства в
історичному масштабі. Він відбуватиметься як суд Світла Христового (як просвічення світлом Істини, Словом і Духом правди) на землі в масштабах усього людства. І немає ніякого сенсу повертати душі з
неба на землю для якогось “повторного”, остаточного (касаційного?!) суду. Бо воскресіння в духовних
тілах відбувається одразу по виході людини з грубофізичного її тіла. Цей вихід, цей перехід, це
народження, це воскресіння в іншому, духовному, тонкоматеріальному світі і є насправді воскресінням
в буквально-містичному значенні цього слова.
Таким чином, архаїчно-буквалістична форма подачі догмату про воскресіння, а саме вчення про
вихід мерців із гробів буквальних, постання померлих та з’єднання душ із фізичними своїми тілами є
хибною, і суперечить духові Святого Письма!
В Писанні чітко сказано, що “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління
не посяде”; “Бо як із мертвих воскреснуть, то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, немов ангели ті на небі”; “міра людська, яка й міра ангела” (див. 1 Коринфянам, 15 розділ, 50 вірш; Марка, 12 розділ, 25 вірш; Об’явлення, 21 розділ, 17 вірш). І байки людські про мерців, котрі
відвалюють могильні плити й тонни бетону, що ними вони сьогодні привалені; обтрушують із зотлілого
одягу віковічний пил, клопочуться у пошуках приборів для гоління і поспішають до перукарень лише
дискредитують Вчення в очах освічених людей. Як і сказав Апостол:
“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями
виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (2 Тимофію, 4 розділ, 3–4
вірші).
Богом мертвих, а живих” (там же). А що означає “живі”? “Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого…” (Івана, 17 розділ, 3 вірш). А Хто є Бог? І як пізнати Його? “Улюблені, –
любім один одного, бо від Бога любов, і кожен
Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов” (1 Івана, 4 розділ, 7–8 вірші)!
Отже, кожен, хто піднявся до висоти досконалої ЛЮБОВІ, – є від Бога, і знає Його. І кожен, хто
йде святим і важким шляхом цього святого пізнання – шляхом СМИРЕННЯ, – є праведник. Він пізнає
Бога якщо й не свідомо, не розумом, – то “органом найвищого пізнання” – серцем, а значить номінально
будучи прихильником інших релігій, язичником, навіть атеїстом – духовно вже є християнином навіть
сам того не усвідомлюючи! Бо якщо він народився згори – то хай юридично він буде ким завгодно, фактично ж – християн. І прийде час – пізнає Бога й розумом, якщо не в цьому світі, то у майбутньому.
Бо ж сказано:
“…усякий гріх, навіть богозневага проститься людям, але (лише) богозневага на Духа (Дух
Святий є Духом смирення та любові) не проститься!
21
І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься (ось вам і атеїст, відкидаючий
Бога розумом з тієї чи іншої причині – в силу виховання, а частіше через спокусу фарисейським
лицемірством номінальної церкви); а коли скаже проти Духа Святого (проти Духа Смирення й
Любові, адже слово – то вираз думки, а думка – вираз того, що лежить на серці: “Бо чим серце
наповнене, те говорять уста ” (Матвія, 12 розділ, 34 вірш)), не проститься того йому ані в цім віці, ані
в майбутньому” (Мф. 12.31–32).
Про Суд же в Писанні читаємо:
“Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі Ангели з Ним, тоді Він сяде на престолі
слави Своєї (Престол Божий – то є престол істини, престол правди та суду: “справедливість та право –
підстава престолу Твого” (Псалом 88(89), 15 вірш). Тоді виявиться, що насправді є Правда –
СМИРЕННЯ І ЛЮБОВ!).
І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного, як відділяє вівчар овець
від козлів (смиренних та лагідних від гордих та нелюбовних).
І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята – ліворуч.
Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте
Царство, уготоване вам від закладин світу.
Бо Я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я
був – і Мене прийняли ви.
Був нагий – і Мене зодягнули ви, слабував – і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був – і
прийшли ви до Мене».
Тоді відповідять Йому праведники: «Господи, коли-то Тебе ми голодного бачили – і
нагодували, або спрагненого – і напоїли?
Коли-то Тебе мандрівником ми бачили – і прийняли, чи нагим – і зодягли?
Коли-то Тебе ми недужого бачили, чи в в’язниці – і до Тебе прийшли?
Цар відповість і промовить до них: «Поправді кажу вам: Що тільки вчинили ви одному з
найменших братів Моїх цих (тобто ближньому своєму), – те Мені ви вчинили.
Тоді скаже й тим, хто ліворуч: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та
його посланцям приготований.
Бо Я голодував – і не нагодували Мене, прагнув – і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був – і не прийняли ви Мене, був нагий, – і не зодягнули ви Мене, слабий і
в в’язниці – і не провідали ви.
Тоді відповідять і вони, промовляючи: «Господи, коли-то ми Тебе голодного бачили, або
спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в’язниці – і не послужили Тобі?»
Тоді Він відповість їм і скаже: «Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих
ви не вчинили, – Мені не вчинили!»
І ці підуть на вічную муку, а праведники – на вічне життя” (Мф. 25.31–46).
Як бачимо, на Страшному Суді Господньому не буде розділення ні за конфесіями, ні за
релігійними деномінаціями, ні за філософськими школами ні таке інше. Градація буде гранично
простою: “овни і козлища”. Лише дві “конфесії”, дві “нації”, дві “партії”, дві “соціальні групи”: ті, хто
мав СМИРЕННЯ І ЛЮБОВ з плодами її – плодами милосердя, – і ті, хто не мав. Господь не скаже: католики, ідіть туди, протестанти – сюди; кришнаїти – туди, буддисти – сюди; комуністи – туди, демократи – сюди; вірні УПЦ КП – в цей куток, вірні ж УПЦ МП – в протилежний… Ні! Овни й
козлища, смирення й гординя, любов і нелюбовність – ось два полюси, які ведуть до спасіння або до
загибелі. Смирення й любов – суть ознаки приналежності до Церкви Христової. Гордість і злоба –
прикмети антихриста…
“А тепер залишаються віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними – любов!” (1
Коринфянам, 13 розділ, 13 вірш). Віра, надія, любов – три в одно, а найбільша серед них – то Любов!
Хто має любов – той відповідно має і надію, і віру! Бо, за старцем Силуаном, “і віра є любов, але мала; і
надія є любов, але недосконала”. Хоча він може про це і не знати, або ж іменувати їх якось інакше, а чи
навіть казати: “Бога видумали попи”... Та суть від цього не зміниться. Той, хто має Любов – має й
Спасіння.
“Бог Той, Хто виправдує. Хто ж той, що засуджує?”… (Римлянам, 8 розділ, 34 вірш).
22
Не можна плутати поняття “народження” і “воплочення” (втілення). Два тисячоліття тому назад
сталося саме воплочення Сина Божого, як і сповідуємо ми в символі православної віри: Він для нас, людей, і для нашого спасіння з Неба зійшов, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і стався
людиною.
Різдво Немовляти Ісуса є втіленням Бога на землі, добровільним прийняттям Ним людства для
того, щоб наблизити Себе до людини, стати своєрідним “мостом” між Творцем (власне, Собою) і
творінням. Що ж стосується предвічного народження Сина від Отця, то це зовсім інше поняття.
Догмат про Пресвяту Трійцю звучить так: Отець – нерожденний; Син – народжений
(рождається) від Отця; Дух Святий – сходить від Отця. Тут “народжений” не в розумінні конкретного
якогось дня народження у часі й просторі. Слово це використовується для відмежування від
“створений”, і підкреслює одноістотність Отця і Сина як єдиного Божества, єдиного Бога. Бо Сином “і
віки сотворені”.
Син – втілення волі Отця: через Нього Отець і Творить, і являє Себе світові. Він і Отець – одне.
Триіпостасність Божества можна наочно продемонструвати на прикладі нашого Сонця. Ми
сприймаємо його у першу чергу як певний об’єкт – власне Сонце (за аналогією – Бог Отець), в цьому
слові виражена вся суть предмету. Але Сонце іще й світить. І бачити ми його можемо лише як світло
(постійно від нього народжуються фотони світла, які складають єдину суть із самим світилом. За
аналогією – це Бог Син, Який не народжений в часі, але Який постійно народжується від Отця, являє
нам Отця, і є з Ним одно). Однак Сонце ще й гріє: кожен фотон світла несе в собі певний квант енергії! І
це – образ Духа Святого, Якого ми бачити не можемо, але тепло благодаті Якого відчуваємо. І
Благодать ця – також від Отця! То що? Хіба ми віримо в три Сонця? Ні! Сонце єдине, як єдиний і
Господь, але воно і світить, і гріє. Це ніби три “лиця”, три прояви, три іпостасі єдиного світила. І як не
може існувати світло й тепло окремо від Сонця, так неподільне й Саме Божество. Неподільне, хоча й
суцільно не злите.
проханнями: “Мені наснився дивний (страшний, жахливий, або навпаки світлий, зворушливий, але
обов’язково яскравий, бентежливий, а часто й тривожний) сон. Чи означає він щось? Чи не є він
простим відбитком денних моїх вражень та переживань? А можливо, він про щось застерігає мене?
Розтлумачте…”
Отже, віщі сни… Чи існують вони насправді? І що таке взагалі – сон? Наука, як відомо, уже дала
відповідь на це запитання, втім, відповідь правильну лише до певної межі. Сон – це дійсно значною
мірою продукт життєдіяльності людського мозку, результат переробки, аналізу та сортування
накопиченої нами попередньо інформації. Значною мірою, але не тільки! Існують сни й віщі, що
посилаються людині від Господа. Про це сказано і у Святому Письмі. Так доля людей безбожних
порівнюється у Біблії із пустопорожнім сном, який нічого не значить: “…хто бачив його запитає: Де
він? Немов сон відлетить – і не знайдуть його, мов видіння нічне, він сполошений буде: його бачило
око, та бачити більше не буде, і вже не побачить його його місце…” (Книга Йова); “І буде, як сон, як
видіння нічне та юрба всіх народів, що на Аріїла воюють (Аріїл – “Огнище Боже”, тобто священне
місто, тут – Єрусалим. – Авт.)… І буде, мов бачить голодний у сні ніби їсть, а прокинеться він – і
порожня душа його; і мов спрагнений бачить у сні, ніби п’є, а прокинеться він – і ось змучений, а душа
його спрагнена!” (Книга пророка Ісаї).
23
В іншому місці читаємо: “Надії нерозумного – пусті та марні, і безглуздого окрилюють самі
сновиддя. Хто вірить сновиддям – скидається на того, що за тінь хапається і за вітром женеться. Це
сновиддя – згідне з отим, що подоба обличчя у дзеркалі. Що від нечистого може вийти чисте, а від
брехливого – що правдиве? Ворожба, чарування, сновиддя – речі порожні, це бо марення вагітної жінки.
Коли їх у відвідинах Всевишній не зіслав, – не прихиляйся до них своїм серцем. Бо сновиддя багатьох
збили з пантелику, й ті, що на них надіялись, – розчарувалися…” (Книга премудрості Ісуса, сина
Сирахового).
Як бачимо, Господь застерігає нас відділяти грішне від праведного, розрізняти “між святістю й
між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (див. Левит, 10 розділ, 10 вірш). Сновидіння
здебільшого нічого не значать, і хто намагається запам’ятати їх, кожному сновидінню знайти певне
тлумачення, звертається до сонників та сновидців – займається “марнотою та ловленням вітру”. Не
варто слухати їх, як і написано: “Якщо повстане серед тебе пророк (тут мова про лжепророків та
лжесновидців. – Авт.) або сновидець, і дасть тобі ознаку або чудо, і збудеться та ознака й те чудо, що
сказав він тобі, говорячи: «Ходімо ж за іншими богами, яких ти не знав, і будемо їм служити» (Те саме
стосується й віри у різні прикмети, гадання та інше подібне. Якщо ви починаєте у них вірити, приймаєте
правила гри лукавого князя – то тут сатана неодмінно візьме вас у полон марновірства. Ваша віра зіграє
роль такого собі “закріплювача” проявленої, як один із варіантів розвитку подій, інформації. Ознаки й
віщування неодмінно почнуть збуватися, й тим самим визначати подальше ваше життя, позбавляючи
вас Богом даної свободи, і, відповідно, перешкоджаючи Йому змінювати обставини вашого життя. –
Авт.), то не слухайся слів того пророка або того сновидця (не грай за цими правилами!), бо цим
Господь, Бог ваш, випробовує вас, щоб пізнати, чи ви любите Господа, Бога вашого, усім своїм серцем і
всією своєю душею” (Повторення Закону).
Але, як я уже зазначав вище, існують і віщі сни: “Бо Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не
бачить того: у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, – тоді
відкриває Він вухо людей…” (Йова); “І сказав Він: «Послухайте ж ви Моїх слів: Якщо буде між вами
пророк, то Я, Господь, дамся пізнати в видінні йому, у сні говорити з ним буду»…” (Числа).
Біблійними прикладами пророчих, віщих снів є сни Авімелеха, Якова, Лавана, Йосипа, виночерпія та хлібодара фараонових, самого фараона, мідіянітян, Соломона, Навуходоносора, Даниїла, Йосипа обручника, мудреців зі сходу, дружини Пилата…
Як же розрізнити: чи сон є віщим, а чи це просте, буденне сновидіння? Віщий сон, як правило, є
дуже яскравим, вражаючим, і надовго запам’ятовується. Під його враженням людина знаходиться
довгий період часу, буває що й усе життя. Інколи такий сон може повторюватися декілька разів, або
навіть приснитися комусь із ваших близьких, як попередження для вас (такий випадок мав місце і зі
мною: якось я довгий час не міг принести Богові певний духовний плід, уперто відкидаючи
“промовляння Господні і раз, і два рази”. Тоді цей сон-пересторога приснився моєму сусідові, і він з
тривогою переказав його мені як “нехороший” сон).
Як тлумачаться віщі сни? Точно так само, як і Святе Письмо – я к п р а в и л о , т і л ь к и п о
д у х у ! Символіка снів і символіка Святого Письма абсолютно збігаються, у цьому я переконався на
власному досвіді. Тож на завершення цієї теми наведу слова улюбленого учня Господнього, Івана
Богослова: “Дослідіть-но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя…” Дослідіть саме по
духу, щоб і по букві збулися провісні слова пророка Божого Йоіля: “І буде останніми днями, говорить
Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, – і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки
ж ваші бачити будуть видіння, а старшим вашим сни будуть снитися…”
урятують світ…”
Господь не насилає на нас біди, але допускає їх через жорстокосердя наше. Як сказано, Бог
звертається до людини у “видіннях, снах і через хвороби”. Про це ми читаємо в книзі Йова: 24
“Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того (Тобто, якщо ти не чуєш гласу
Господнього через пряме відання: не побачив Творця у творінні Його – не зупинився на шляхах своїх, натхненний красою природи. Якщо не пізнаєш Бога через слово Його писане – Біблію. Нарешті, якщо
не дослухаєшся до голосу Божого в серці своїм – не чуєш промовлянь совісті, посольства Господнього у
людині, – то настає момент, коли Господь починає промовляти до тебе “у сні”): у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, –
тоді відкриває Він вухо людей, і настрашує їх осторогою,
щоб відвести людину від чину її. І Він гордість від мужа ховає, щоб від гробу повстримати душу його, а живая його (“живая” – тут душа) щоб не впала на
ратище (Що є “сон” у біблійній мові? В негативному розумінні це інертність бездуховності нашої, успіння совісті, параліч духу. У відносно позитивному ж – це життєві проблеми, якими Господь
заспокоює, смиряє, “присипляє” гординю, “крутість” нашу. У людини розпочинаються проблеми: питання пов’язані зі здоров’ям, фінансами, в сім’ї, на роботі… І чим триваліший час лінивства нашого
по відношенню до нашого спасіння, чим довше триває ніч бездуховності і дрімота на ложі лінощів
наших, – тим серйозніші проблеми допускає нам Господь. А якщо не прокинемося й від цього – то
надходить хвилина заглянути і смерті у вічі: а як же іще відірвати нас від такого любого “корита” з
теплим пійлом “омани багатства віку цього”?! Як посвідчити, що у труни кишені нема, і туди з собою
нічого не візьмеш? Як наставити на шлях істинний?).
І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його сварка міцна.
І жива його бридиться хлібом, а душа його – стравою улюбленою.
Гине тіло його, аж не видно його, і вистають його кості (“вистають” – тут виступають назовні:
“самі лише кості видно” – у перекладі отця І. Хоменка), що перше не видні були.
І до гробу душа його зближується, а живая його – до померлих іде.
Якщо ж Ангел-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту (якщо
не відвернувся іще остаточно, якщо суща ще совість в людині – услухається вона гласу вісника
Господнього, і не вчинилася запеклою подібно “фараону потопленому” та тисячам вояків його; якщо
покається і навернеться),
то Він буде йому милосердний та й скаже: «Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, – Я
викуп знайшов»” (Йова, 33 розділ, 14–24 вірші).
Більшість із тих, хто сьогодні є дійсно щиро й глибоко віруючими християнами, прийшли до
Бога саме через страждання. Слово ж Боже живе та діяльне як по відношенню до окремої людини, так і
до цілих груп людей – общин, церков, народів, країн. І дай Бог, щоб те, що відбувається у світі останнім
часом, було лишень “сном”…
“Через це-то й говорить: «Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, – і Христос освітлить тебе!»”
(Ефесянам, 5 розділ, 14 вірш). Амінь.
боротьба Якова в Пенуїлі (див. Буття, 32 розділ, 25–32 вірші) – це духовна боротьба! І не проти Бога, але з Богом проти закону плоті в собі. Внутрішня боротьба...
Як висловився свого часу професор, архімандрит Кипріан: “Не кожний аскет сподобиться
містичних осяянь, але кожен містик йде вузьким та скорботним шляхом аскетичного подвигу”. І коли
ми йдемо цим важким шляхом – шляхом смерті для гріха, – то залишаємося ніби один на один із
ворогом. Це суто суб’єктивне відчуття самотності, богополишеності у момент апогею цієї боротьби, виражене в словах Ісуса на хресті: “Господи, Господи, навіщо Ти Мене покинув?..”
Насправді Отець наш Небесний, Господь ніколи не полишає нас. Нам лише здається, що ми
зостаємося самі, і що Бог, цей біблійний “якийсь Муж” (неспростовність істини, віра, сила благодаті) виривається, і начебто утікає від нас. Тут ми спостерігаємо ефект обманливості суб’єктивних відчуттів: коли на пероні стоять паралельно два потяги, і один з них плавно починає рухатись, то пасажирам
вагонів цього потягу здається, що рухаються не вони, а вагон що стоїть навпроти вікна. Насправді ж це
ми, точніше плоть наша, а ще точніше закон плоті в нас, звірячі наші інстинкти віддаляють нас від Бога, 25
і суть подвигу аскези християнської (аскези посту і молитви: посту не в розумінні боротьби з ковбасою, як це часто уявляють пересічні “ревнителі православ’я”, але як боротьби зо гріхом, із законом плоті в
нас. За визначенням святого Антонія Великого піст – це стримання язика, серця і черева) полягає в
тому, щоб зусиллями (духовними, душевними та тілесними) “схопити” Царство Небесне, боротися, утримуючи Бога, Божество в собі “аж до сходу зорі”:
“І зостався Яків сам (ім’я Яків означає “Обманець” – у даному випадку той, хто обманює надії
сатани, хто разом з Богом перемагає диявола в собі, і стає таким чином Ізраїлем. А Ізраїль – це “Той, хто
боровся з Богом” /не проти Бога!/, “Переможець”). І боровся з ним [якийсь] Муж, аж поки не зійшла
зоря.
І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб
стегна Якова, як він боровся з Ним…”
Що є “стегно” в духовно-символічному розумінні? Це основа скелету, головна опора людини. Як
під час сидіння (ствердження у вірі), так і ходи (руху уперед, внутрішнього вдосконалення). Ангел
Божий “пошкоджує стегно” патріарха, торкаючись суглобу стегна його. І тут недаремно підкреслюється
оце “його”, бо в духовному робленні подвижник якраз і повинен відректися саме своєї (тут – людської) волі, повністю підкоривши її волі Божій; зректися своїх бажань (пожадань плоті) на користь чистих, духовних, божественних прагнень та поривань. Він повинен ствердитися в істині Господній, назавжди
обравши для себе “суворий і ясний шлях віри” – шлях виконання заповідей Христових, шлях
самозречення, смирення та аскези, що веде до повного богоєднання в Царстві благословенної Божої
Любові (“Не пущу Тебе, допоки не поблагословиш мене...” ).
Таким чином, як бачимо, не боровся патріарх Яків проти Бога, але проти гріха. Та й на думку
Отців Церкви (наприклад святого Ієроніма та Орігена), таємнича боротьба, яка відбулася на рубежі
Святої Землі, означає не що інше, як те що дар Божий буде даний лише тому, хто мужньо бореться і
звертається до Бога з настійливою молитвою…
створінь, сотворена за образом Божим:
“І сказав Бог: Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою…
І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив…” (Буття, 1 розділ, 26–
27 вірші). Людина створена на образ Божий, і призвана до уподібнення Богові. Саме це і має на увазі
Церква, коли говорить про обожнення.
Слово Бог означає “Багатий”. Тут – багатий на все. Бог є Творець і Вседержитель усього сущого.
“Бог є любов” і невичерпне джерело “вселенської енергії любові” (за висловом архієпископа Луки, в
миру професора Войно-Ясенецького). Бог – невичерпне джерело Благодаті! І Царство Його – є
Царством цієї Благодаті Любові.
Любов же “не шукає свого” (див. 1 Коринфянам, 13 розділ, 5 вірш), вона за природою своєю
альтруїстична. Тому Бог бажає зробити і нас, людей, творіння Своє причасниками цієї Благодаті.
Причому не частинними, не “напів”, але повноправними спадкоємцями Своїми:
“Сам Цей свідчить разом із духом нашим, що ми – Божі діти.
А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, співспадкоємці Христові…” (Римлянам, 8
розділ, 16–17 вірші).
Христос – Бог, що в тілі з’явився (див. 1 Тимофію, 3 розділ, 16 вірш). Як назвати співспадкоємця
Божого? Як назвати співспадкоємця Багатого на все? Теж багатим на все! Багатим на всі багатства, які
заповідав йому Отець. Багатим на даровану Ним Благодать! Ось відкіля це: “Я сказав: Ви – боги!”…
Обоження – це входження у права наслідування, утвердження “одесную Отця”, поряд з Христом:
“Я – у них, а Ти в Мені…
Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зі Мною були…” (Івана, 17 розділ, 23–24 вірші);
“Будьте святі, – Я бо святий…” (1 Петра. 1 розділ, 15 вірш);
26
“Я сказав був: «Ви – боги (тут – потенційно багаті, спадкоємці обіцянок Божих, сини Царства), і сини ви Всевишнього всі (для всіх хто шукає і стукає, для всіх прагнучих, для всіх бажаючих це
багатство, це “обоження”);
та однак повмираєте ви, як людина (вмрете духовно, так і не зволивши відкрити двері Тому, Хто Стукає), і попадаєте, як кожен з вельмож (як кожен із сильних світу цього: “Ви знаєте, що князі
народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так [хай] буде між вами…” Впадете, так і не
розжувавши оцього: “Возлюби!” Впадете, бо не захотіли цього Світла:“…світло на світ прибуло, люди
ж темряву більш полюбили ”;“Не знають, не розуміють, у темряві ходять…”;“А тим, які прийняли Його, дав владу бути дітьми Божими…”)” (Псалом 81(82), 6–7 вірші).
Але на відміну від спадкоємця-Христа, Який є Сином Божим Єдинородним, ми – “сини Божі по
благодаті Христовій”. А тому й не зможемо, та і не прагнемо стати на рівень Творця ні в цьому житті, ані “потенційно” у вічності. Він – Бог. Ми ж, сотворені за образом Його, згідно з Його ж волею
прагнемо здобути лише подобу Його. Не стати Богом, але обожитись. Не вчинитися Премудрістю
Божою, але мудрими – вісниками цієї Премудрості. Не подіятися самою Любов’ю, але стати любовними
– носіями любові Божої. Не зробитися Сущими, але тими, хто вільно обрав шлях до Світла. Не вестися
Творцями усього сущого, але бути істинно будівничими прекрасного у оточуючому нас бутті.
Як залізо, яке вмістили у вогонь, не стає власне вогнем, але набуває усі якості його – світло, жар, здатність запалювати, – так і людина, яка досягла Небесних висот обоження, не стає Богом, але
полум’яним серафимом – ангелом Господнім, і в цьому смислі “богом” з малої букви. Піднятися до цієї
висоти духовної – висоти набуття подоби Божої, висоти Царства Божого, висоти богоєднання, висоти
обоження, – і є основним завданням Людини. Піднятися, а точніше дозволити Богові підняти нас…
А тепер найважливіше. Без обоження – тобто без здобуття подоби Божої, без богоєднання із
Творцем вічності – ми не можемо отримати й життя вічного, не можемо стати вічними! Сьогодні ми
втратили це знання, але вічним по єству Своєму є один лише Бог! Тому Він, власне, й Сущий – себто
Той, хто має сутність Сам у Собі, – вічну сутність! Хто ні від кого нічого не потребує, але Сам всім усе
дає (і у першу чергу – життя!). Бог по єству, по суті безпочатковий та безкінечний. Усе ж інше – власне
творіння його – по природі своїй є смертним: що бо має початок, те має й кінець! Твар вічного життя у
самій собі не має, але здобуває його як дар милосердя Господнього по благодаті, у таїнстві богоєднання.
Як і сказано в житії преподобного старця Силуана:
Вчення)
релігійна деномінація – воно надконфесійне! Християнство – це стан душі та спосіб життя; це шлях
Смирення, що веде до Любові)
Бога запрограмоване, закладене в нас генетично)
вірш))
“Я людина, але маю повеління стати богом…”, – сказав свого часу святий Василій Великий.
“Велична мета, та досягається з трудом”, – зазначив друг його, святий Григорій Богослов.
27
хорониться у землю і перетворюється на порох, а душа відходить на приватний Суд Божий. Суд же цей, нібито, не визначає кінцевої долі людини – остаточне вирішення її відбудеться лише після Другого
приходу Христа й всезагального Страшного суду... Та чи так це насправді? І для чого тоді потрібний
Суд приватний? Якщо ж усе-таки його рішення остаточне, то чому душі померлих повинні чекати ще й
наступного, Страшного суду? Чи порожні на даний момент пекло і рай?..
Дійсно, смерть є відокремленням душі від тіла, точніше в иходом душі з б і о л о г і ч н о г о
т і л а . Але душа людини (розум та воля її) не може існувати без тіла, вона з а в ж д и з находиться у
декотрій тонкій оболонці, яку святитель Феофан Затворник назвав т о н к и м , або ж
е ф і р н и м
т і л о м . Ось в ньому і в о с к р е с а є – п е р е х о д и т ь у н о в у , д у х о в н у я к і с т ь б у т т я –
людина (за визначенням – дух, який має душу, і живе в тілі): народжується, переставляється у світ
невидимий, духовний (точніше – у тонкоматеріальний), існуючий паралельно із нашим фізичним, грубоматеріальним світом . В о с к р е с а є о д р а з у п і с л я в и х о д у !
Тіло (грубофізичне, біологічне) ховається в землю й зітліває – душа ж у тонкому тілі (власне –
л ю д и н а ) подається на Суд Божий. В чому ж полягає цей Суд? Суд цей насправді є судом Світла
любові Христової! Як і сказано: “Суд же такий, що Світло на світ прибуло…” (Івана, 3 розділ, 19 вірш).
І цей-то “приватний Суд переходу” для людини і є є д и н и м і о с т а т о ч н и м ! “Всезагальний” же суд
– це суд над світом, фазис просвічення Світлом усього людства в історичному масштабі. Цей Суд
дійсно іще попереду, але він не лише не скасовує приватних Судів кожної людини у період виходу
(переходу) її із біологічного тіла, але й не торкатиметься тих людей, які на той час уже вийшли з тіла, і
не живуть у речовинному світі.
Сьогодні, коли існує така галузь медицини як реанімація, вчення Церкви про життя душі
позагробове усе більше набуває ознак уже навіть не віри, але з н а н н я . Досліджені десятки й сотні
тисяч випадків оживлення після клінічної смерті, власне буквального повернення людей “з того світу”.
Захищені дисертації, зафіксовані й опрацьовані спогади, які у більшості своїй є напрочуд схожими. Як
правило ті, чий мозок зберіг у пам’яті подробиці пережитого, розповідають про свій вихід із тіла, спостереження за ним ніби зі сторони та почуття полегшення у зв’язку з позбавленням від страждань; про бажання перешкодити лікарям повернути їх у тлінні останки та проходження через пресловутий
тунель; про зустріч з нетварним Світлом і про небажання повертатися в наш світ тощо.
Ось як про це пише австралійський лікар, автор чудової книги “Перехід. Остання хвороба, смерть і опісля” Петро Калиновський:
рівні. Ті, хто мають досвід молитви серця, можуть це посвідчити)
мають лише душі праведників. Нерозкаяні грішники, душі, що стали черстві у своєму невір’ї і
нелюбовності, так само як і більшість самогубців бачать щось дуже страшне, прагнуть уникнути цього
Світла. Світло для них воістину є Судом Страшним)
Таким чином, душі померлих не чекають всезагального Страшного Суду, як остаточного
визначення своєї долі. Доля їх визначається під час суду приватного, на момент випробування Світлом.
І якщо на протязі земного життя людина ствердилася у напрямку свого руху як праведник – стала на
28
шлях духовної досконалості, драбиною смирення піднімалася до висот Любові, щоденно привчала свої
духовні очі до Божественного Світла, – то за законом спорідненості (споріднене прагне до
спорідненого, подібне – до подібного) їй буде комфортно знаходитись у Небесному цьому Світлі, і
відповідним буде й місце пробування її (те місце, якому Церква дала назву Царство Небесне, Царство
Боже, Рай, Небо – місце вічного життя): праведник “на суд не приходить, але перейшов він від смерті в
життя”; “А хто робить за правдою, той до Світла йде…” (див. Ів. 5.24; 3.21).
Якщо ж ні, то Суд Любові виявиться для неї воістину страшним, бо страшне саме відокремлення
від Любові Христової, страшна нездатність і неможливість перебування в Світлі Благодаті Його.
Подібно до того, як нестерпним є світло сонця тій людині, яка все своє життя провела у темному
підвалі, і після того, як виведена буде на світло – вириваючись прагнутиме знову сховатись у темряву (в
реально існуюче пекло – “низькочастотний” та похмурий світ духів злоби піднебесних, світ “плачу й
скреготу зубів”. Плачу від неможливості задовольнити свої пристрасті і бажання, та скреготу зубовного
від безсилої злості на Бога, на себе, та й на увесь всесвіт:
“…Люди ж темряву більш полюбили, ніж Світло, – лихі бо були їхні вчинки.
Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено
вчинків його (щоб не виявились діла його, тому що вони злі)… ” (Ів. 3.19–20).
такою ж, як і Творець, Христос “і тоді, і сьогодні, і завтра Той Самий”.
Для початку розглянемо: у чому ж полягала “природа людини”, яка “змінилась”? Людина була
створена на образ Божий, і в результаті свого еволюційного розвитку у певну пору здобула і подобу
Божу (про що свідчать й вірші Святого Писання: “Оце книга нащадків Адамових. Того дня, як створив
Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу” (Буття, 5 розділ. 1 вірш)).
Необхідно розрізняти “ранішнього” Адама, і Адама “вечірнього”: “І сказав Бог: створімо людину
за образом Нашим, [і] за подобою Нашою… І був вечір, і був ранок, – день шостий” (Бут. 1.26). Слово, яке важить у Біблії як “день”, староєврейською мовою звучить “йом”, і означає також “період”, “етап”.
Вечір – початок “дня”. Вечірній Адам – це і є так званий “Homo sapiens”, “Людина розумна”. Але
“ранішній” Адам – Адам вершини періоду духовного розвитку, – це вже “Homo spiritualis”, “Людина
духовна”. Це Людина, яка досягла рівня обоження, одухотворення, яка здобула подобу Божу, – Людина, яка увійшла в “сьомий день”, в суботу Господню.
Після гріхопадіння перших людей віри, зображених у Біблії в образах Адама та Єви, природа
людини зовсім не змінилась! Той же “змій” – закон плоті, звірячі наші інстинкти, – існує в полі сердець
наших і донині. Різниця лишень у тому, що ми, на відміну від Адама періоду до гріхопадіння, не
вкушаємо уже природним чином “плоди з древа життя”, але протиприродно смакуємо забороненими
плодами з горезвісного древа пізнання добра через зло, таким чином являючи собою Адама падшого…
Не яблука, не груші а чи банани росли на відомому усім древі “пізнання добра й зла”. Це дерево
– древо духовне. Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам (як і перша цивілізація людей), маємо
право вибору: спожити плід з “древа життя” (з древа богопізнання – древа пізнання Бога, благодаті, добра через добро, – посередництвом виконання волі Його). Або ж з’їсти заборонений плід з “древа
пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло, що, власне, і сталося в Едемі – духовному
“садку Божому”: райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і
Богом.
Коли я кажу своєму маленькому синові: Не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика! – то у
нього так само є право вибору. Він може ужити плід з дерева життя – послухавшись батька повіривши, довірившись йому. А може покуштувати й іншого “плоду” – ослухатися мене і, упікши пальця, через
біль уже звідати добро: пізнати, що доброму навчав його батько. Але тут уже пізнати добро через зло…
Творець не створював нас людьми-роботами. Він дав нам свобідну волю. І нам обирати: плоди з
якого “дерева” їсти. Нажаль, людина пішла іншою дорогою – не Божим шляхом благодатей, але
пекельним шляхом негод: “А в кого діло згорить, той матиме шкоду; та сам він спасеться, але так, як
через огонь” (див. 1 Коринфянам, 3 розділ. 15 вірш).
29
Сатана насправді не такий простий, як нам іноді здається. Як правило, він діє не як “левіафан, змій що біжить прямо”, але як “левіафан, змій що вигинається” (звивається, вивертається – див. Ісаї, 27
розділ, 1 вірш). Тому він, власне, і “лукавий” (“лукавий” – від “лук”: викривлений, як лук). Та й не
рептилія він насправді, але змій духовний – у першу чергу плотський наш розум: гордість, гординя
самозвеличення нашого, що “хитріший за всю звірину польову” пристрастей та пожадань, звірячих
інстинктів наших. І мешкає він не на колгоспному полі, а у полі сердець людських.
Цей “змій стародавній” не йде шляхом прямого обману, але, знаючи мету творення (обоження
тварі), лише вказує хибний (кривий, лукавий) шлях досягнення її – шлях страждань, шлях пізнання
добра через зло. Але й це передбачив Творець, і цей шлях закладено у Божу Програму розвитку
творива. І в результаті:
“...Чекання створіння очікує з’явлення синів Божих,
бо створіння покорилось марноті не добровільно
через Того, Хто скорив
спасіння, і таки дозволить Господові спасти його)…” (див. Римлянам, 8 розділ, 19–22 вірші).
Коли ми говоримо про “смертну природу”, то не про смерть біологічного тіла тут іде мова, але
про смерть духовну. Як вчить святий Макарій Великий:
Як сказав з цього приводу і святий старець, преподобний Серафим Саровський:
“кощієм безсмертним” створив людину Господь)
Праведність закладена в людині від створення її. Як сказав свого часу Еммануїл Кант:
Совість – ось “посольство Боже” в людині, Закон, писаний на скрижалях серця людського.
Господь з самого початку вклав в чоловіка цей Закон. А “Господь і тоді, і сьогодні, і завтра – Той
Самий”. Він і є та Благодать, що діє в нас із часів Адама: “Таємниця, захована від віків і поколінь, а
тепер виявлена Його святим… а вона – Христос у вас, надія слави!” (Колосянам, 1 розділ, 26 вірш).
Втім, діє Він не тільки зсередини, але і ззовні, бо Він “Всюди є, і все наповняє”. І, таким чином, потенції Його як усередині, так і ззовні нас:
“Один Господь, одна віра, одне хрещення,
один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Ефесянам, 4 розділ, 5–6
вірші).
30
духовне відчуття (коли серце зігрілось, і тепло до Бога взиває. Власне, мова тут іде про молитву серця, початком якої є короткі духовні осяяння під час молитовних чувань, порухів жалю, ніжності, скорботи, покаяння, інших Божих завітань). По-друге, як духовне чуття (люди світські, маючи далеко не повне
уявлення про нього, називають його “шостим чуттям”, або інтуїцією). І, нарешті, як духовне бачення
(власне богоспоглядання).
Бачення Слави – явище містичне (грецькою – “таємне”). І містичне воно не тому, що Бог бажає
закрити славу Свою від нас. Але лише тому, що ми, у більшості своїй, втратили здатність до цього
бачення.
Перші люди віри – Адам і Єва – мали таке сприймання. Вони бачили Бога духовними очима, і
спілкувались з Ним безпосередньо. Після гріхопадіння це безпосереднє бачення було втрачено, і
виникло поняття релігії (“релігія” – від латинського “ре” – “відновлюю”, і “ліга” – “зв’язок”:
“відновлюю зв’язок з Богом”).
Слово – Віра – Благодать: ось щаблі здобуття предвічної слави Божої. Бачення ж цієї Слави (в
точному розумінні цього слова) починається з моменту духовних осяянь, а найбільш яскраво
проявляється у хвилини народження згори, та хрещення Духом Святим. Апогеєм же її – є повне
занурення у Божество – занурення в Благодать Досконалої Любові у Царстві Небесному, Царстві
Божому, у Царстві Всесвятого Його Духа…
зміст. Безумовно, кому спаде на думку зайшовши у хлів, розірвати та висипати в корито коштовне
намисто? “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Матвія, 13
розділ, 34 вірш).
У апостола Павла є цікавий в цьому контексті вірш:
“Бо в Законі Мойсеєвім писано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог
турбується? Чи говорить він зовсім для нас?..»” (1 Коринфянам, 9 розділ, 9 вірш).
Так! Слово Боже для нас і про нас! І всі персонажі його – як люди, так і тварини; як історичні
події, так і природні явища значною мірою (а інколи й виключно) суть символи, за якими приховується
той чи інший духовний зміст. Отже, для того, аби зрозуміти написане, необхідно у першу чергу
оволодіти духовною символікою Святого Письма.
Що означають слова Господні: “Не кидайте перел своїх перед свиньми…”? Яких “перл”? Перед
якими “свинями”? І що то за “пси”, яким не вільно давати святого? У третій книзі Біблії – “Левит” –
уміщено відомий Закон про чисте й нечисте, з якого ми дізнаємося про те, яке Боже створіння
вважається чистим, а яке ні. Насправді тут з’ясовуються зовсім не гастрономічні питання: що нам їсти, а
що ні. Бо ж сказано: “Їжте все, що на ятках м’ясних продається, за сумління зовсім не турбуючись, – бо
«Господня земля, і все, що на ній»!”; та “Не те, що входить до уст, людину сквернить, а те, що виходить
із уст, те людину сквернить… Що ж виходить із уст, те походить із серця, – і воно опоганює людину. Бо
з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину опоганює…” (див. 1Кор. 10.25–26; Мф. 15.11,18–20). Про духовні речі
тут іде мова, а не про буквальну їжу! Біблія – не книга кулінарних рецептів…
То яке ж створіння (тепер зрозуміло, що йдеться власне про людей) є чистим, а яке ні?
Запам’ятати градацію чистоти в дійсності зовсім не складно. Чисті створіння повинні відповідати двом
умовам: по-перше, м а т и “ р о з д в о є н і р а т и ц і ” , а по-друге – “ ж у в а т и ж у й к у ” , – оцих
31
нам можна “їсти”. “Їсти” – тут сприймати їх у серце своє, спілкуватися з ними, дослухатися до них, чинити як вони (“Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене...” (Івана, 4.34)).
“Оце та звірина, що будете їсти зо всієї худоби, що на землі:
Кожну з худоби, що має розділені копита, і що має копита роздвоєні розривом, що жує
жуйку, – її будете їсти…” (Левит, 11 розділ, 2–3 вірші).
Що то є “роздвоєні ратиці”? Ратиці це те, на чому тварина стоїть, – тут власне основа, фундамент
життя людини. І ці “ратиці” мусять бути роздвоєними! Людина не повинна “усіма чотирма лапами” (як
пес!) стояти на землі – на земному, матеріальному. Розділяй матеріальне й духовне, земне й небесне, світське й церковне. Розділяй, і на цьому стій! “Роздвоєні ратиці” – суть символ сповідування певної
ідеології, віри, ознака того, що не хлібом єдиним живе людина, але й словом, – власне ознака
духовності. Втім, духовність ця буває різною! Як сказано: “Та й демони вірують, – і тремтять” (Якова, 2
розділ, 19 вірш)...
А що є “подвійне жування”? У тій же книзі “Левит” читаємо: “…І щоб розрізняти між святістю й
між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Левит, 10.10). Ось це-то розрізнення, це проникнення
крізь букву в дух і є насправді “подвійним жуванням”. Свиня ковтає усе підряд, натомість овечка
“розжовує”, відділяє чисте від нечистого, святе від не святого. “Розжовує” – це означає шукає істину. А
якщо шукає, то й знаходить її! Бо хто шукає – той і знаходить; хто стукає – тому й відчиняють. І істина
ця – в єдиному слові: Возлюби! Возлюби, а для цього змирись. Смирення – це і є духовне вчення
Христове, дорога, що веде до спасіння…
Таким чином, бачимо ніби три символічно окреслених типи людей (насправді цих типів значно
більше, але для спрощення приймемо три). Це: “овечки”, “свині” та “пси”.
“Овечки” – мають віру й постійно шукають істину.
“Свині” – також мають віру, сповідують певну духовність, але істини не шукають, а значить і не
знаходять. Чому й не розжували Господнього: “Возлюби, а для цього змирись…”, не є смиренними, а
отже й нечисті перед Богом.
І, нарешті, “пси”. “Пси” – це ті, хто є повністю матеріальні, чий бог – черево, а ідеологія
зводиться лише до “ковбасних інтересів”. Пси не лише не шукають правди, але й сміються над нею, зневажають Закон Божий, що є огорожею Церкви, – біблійною мовою “мочаться на стіну”.
А тепер сила:
“Не давайте святого псам” – тут не давайте “псам” приводу для глузування над словом Божим, над вірою, над благодаттю: “Тому-то розумний мовчить цього часу, бо це час лихий” (Амоса, 5 розділ, 13 вірш).
“Не сипте перел своїх перед свиньми” – читай: “не відкривайте душу свою перед тими, хто є
нелюбовний, несмиренний, хто не розжував істини Господньої”. І недаремно сказано: “перел с в о ї х ”, а не Божих! Словом Божим таких врозумляй, проповідуй. Свиня – не пес: сіє Сіяч й при дорозі, може
яка зернина і проросте. Але с в о ї х перл – перл своєї душі – не відкривайте! Бо вони зневажать їх
(“потопчуть ногами своїми”, насміються над вами), ба більше, ще й використають їх проти вас
(“обернуться, та розшматують вас”)...
небезпечного. І розглядати феномен спасіння необхідно у першу чергу саме в цьому, точному його
змісті. Так в чому ж воно, спасіння, і, головне, від чого?
Безумовно, мова йде про спасіння від бід і страждань як результатів прокляття гріха, – спасіння
від нещастя, яке (спасіння) в кінцевому результаті приводить до щастя (блаженства) з Христом в
Царстві Отця нашого Небесного, і саме є оцим самим щастям: “…і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і
не буде вже смерті – ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!” (Об’явлення, 21
розділ, 4 вірш).
Таким чином, спасіння – це ніщо інше, як духовна Пасха Господня. Пасха – староєврейською
“песах”, “пасахті” (українською – “перехід”, “перескакування”), – благодатне відродження в Бозі, 32
перехід від рабства гріха до свободи духу. І здійснюється ця Пасха, це спасіння, на трьох етапах
людського буття:
1) як спасіння від проблем, породжених прокляттям гріха іще тут, на землі, при житті у
фізичному (точніше біологічному) тілі (“Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали…”
(Івана, 10 розділ, 10 вірш));
2) як спасіння від Страшного Суду Господнього у момент переходу в світ невидимий – фазис
виходу із грубофізичного тіла та воскресіння у тілі тонкому, ефірному (“Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, – життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя …” (Ів. 5.24));
3) і, нарешті, як радість вічного спасіння від мук та від повного знищення разом із змієм, драконом та лжепророком у “озері, яке горить огнем і сіркою” (див. Об. 20.10; 21.8; 22.14–15).
християнина. Тому я дозволю собі поглибити зміст запитання, дещо розширити його межі, піднявши до
рівня визначення пріоритетів нашого життя взагалі. А висвітлю я це питання через призму закону
Божого.
Саме закон Божий, десять Заповідей дає нам вичерпну інформацію стосовно пріоритетів, що їх
розставив Господь у нашому житті. Що в нас повинно бути на першому місці, що на другому, що на
останньому. Як відомо, Закон був даний народові Божому на двох кам’яних таблицях (скрижалях): на
першій чотири, і на другій шість. Заповіді першої скрижалі висвітлювали (регламентували, узаконювали) відносини людини із Богом. Другої – з ближніми та матеріальним світом взагалі. Це
розділення, власне, відповідає новозавітному: Возлюби Господа Бога свого усім серцем своїм, усією
душею своєю, усіма силами своїми та всім своїм розумом (перша скрижаль); та ближнього свого, як
самого себе (друга).
Заповідей першої скрижалі є чотири:
1. Я – Господь, Бог твій. Хай не буде тобі інших богів переді Мною.
2. Не роби собі подоби Бога.
3. Не призивай ім’я Господа Бога твого надаремне.
4. Пам’ятай день спокою, щоб святити його. Шість днів працюй, і роби усі діла твої, а сьомий –
день спокою (єврейською – “шабат”) для Господа, Бога твого.
Як видно, ці Заповіді ставлять Бога на перше місце у нашому житті. А що ж далі? Яка Заповідь
наступна? Хто, згідно з пріоритетами Божими, на другому місці? П’ята Заповідь – Шануй батька й матір
своїх – ставить на друге після Бога місце у нашому житті саме сім’ю! Хто ж на третьому? Усі решта, близькі та далекі нам люди, яких ми зазвичай і називаємо оцим словом “ближні”. Шоста Заповідь: Не
вбивай; сьома: Не чини перелюбу; восьма: Не кради та дев’ята: Не свідкуй неправдиво на свого
ближнього – говорять нам про наші стосунки саме з ближніми нашими.
І, нарешті, остання, десята Заповідь: Не пожадай, або Не заздри, – висвітлює наші стосунки з
матеріальним.
Тепер давайте підсумуємо. Як бачимо, на першому місці у нашому житті повинен бути Господь.
На другому – сім’я, родина наша. На третьому – ближні. І на останньому – матеріальне.
До речі, сатана перевернув усе з ніг на голову, і сьогодні у світі здебільшого все навпаки: на
першому місці – матеріальне. Сказано: “Що лежить на серці – про те говорять і уста”. Проаналізуймо, про що ми з вами розмовляємо вдома, на роботі, у транспорті… Чи про Боже? Чи про духовне? А може
таки про матеріальне? Так, нажаль про нього. Дві проблеми нині турбують людство: де знайти поїсти, і
як схуднути… І на першому місці тут саме матеріальне. А на другому? Ближні, колеги по бізнесу. Сім’я
відходить на третє місце (декілька годин разом, під час спільної вечері біля екрану телевізора…). А про
Бога? Про Бога ж – і взагалі забуваємо…
33
Втім, це тема окремої розмови. Це ж запитання – про любов до ближнього. Думаю, частково я
уже відповів на нього. Стосовно ж того, кого конкретно більше любити серед рідних своїх і ближніх: матір чи дружину, сина чи доньку, то тут я поганий порадник. Поставте Христа на своє місце. Кого б
більше любив Він? Бог не дивиться на обличчя. Втім, хай серце кожного саме підкаже йому. Як я уже
зазначив на початку цієї статті, любов дійсно не піддається регламентації. Залишімо софістам
мудрування на кшталт: Якщо у вас на очах будуть тонути ваша матір, дружина й дитина, а ви матимете
змогу врятувати лише когось одного, то кого саме буде правильним урятувати?..
дверима, які вводять віруючого в лоно Церкви, в Царство Благодаті, і дають доступ до участі в усіх
інших таїнствах.
Порівняння хрещення з купіллю водною, гробом та інше з певною мірою вірогідності указують
на те, що хрещення (маю на увазі сам обряд) повинне здійснюватися через занурення. Саме слово
“баптисо” (“хрещу”), насправді означає “занурюю”. Втім, Євангеліє нічого не каже нам про те, що
Христос був охрещений в Йордані Іваном саме через повне занурення: цілком вірогідно, що обряд було
здійснено так, як це зображується на давніх іконах: Христос стоїть у воді, а Іван Хреститель ллє воду з
долоні на Його голову. Та й у Діях святих апостолів, коли читаємо про хрещення новонаверненого
Савла-Павла, то розуміємо: не було ні баптистерію, ні річки там, ані часу хрестити його через
занурення. Бо ж сказано:
“І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охрестився,
і прийнявши поживу, на силах зміцнів” (Дії, 9 розділ, 18–19 вірші).
Подібно й у Филипах (Дії 16.33), святий Павло хрестив наверненого в’язня:
“І сторож [темниці] забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив, – і охрестився негайно він
сам та його всі домашні” .
А у в’язницях римських, напевно ж не було сажівок...
Насправді у хрещенні домінує віра в Бога, а не спосіб здійснення обряду: чи поливати водою, а
чи занурювати у неї. Тому хрещення через обливання Церквою також визнається, хоча й не
схвалюється, як неканонічне. Як виключення, Церква визнає і християнський мученицький подвиг
неохрещених як “хрещення кров’ю”.
Занурення у воду буває трикратним, з проголошенням слів: “Охрещується раб (раба) Божий
(Божа – ім’я) в Ім’я Отця, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духа, амінь”, згідно заповіді, даної Самим
Христом: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх
зберігати все те, що Я вам заповів…” (Матвія, 28 розділ, 19 вірш).
Підчас таїнства хрещення сам охрещуваний, а чи хрещені батьки з дитиною (коли охрещується
мала дитина), відрікаються від сатани (всіх діл його, всіх слуг його і всієї гордині його), з’єднуються з
Христом та ісповідують свою віру у Нього, як у Царя і Бога. При цьому обов’язково виголошується
православний Символ віри, де є зокрема такі слова: “Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів…”
Чому саме “одне”? Справа в тім, що Символ віри складений на основі витягів із Святого Письма, а
Слово Боже недвозначно наголошує:
“Один Господь, одна віра, одне хрещення,
один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх…” (див. Ефесянам, 4 розділ, 5–6
вірші).
Ось насправді як написано: одне хрещення! Не два і не три… Це означає що хрещення, як
духовне народження, якщо воно виконано правильно (тобто через трикратне занурення в Ім’я Отця, і
Сина, і Святого Духа (див. вище)), не може уже повторюватися вдруге. Навіть коли заради страху
смертного та через відсутність священика таїнство здійснюється мирянином, то й після цього священик
не має права повторювати його, а тільки доповнює миропомазанням. І інославних (протестантів), які
34
вступають у її лоно, Церква приймає без повторення таїнства хрещення, а лише знов-таки через
миропомазання, якщо вони хрещені так, як заповідано Євангелією та древньою Церквою.
До речі, про це непогано було б пам’ятати і тим “канонічним” православним братам нашим, які
забули 47-й канон Апостольських Правил: “Єпископ, чи пресвітер, якщо перехрестить такого, що вже
по-правдивому охрещений... хай буде видалений за те, що познущався з хреста й смерті Господньої, і не
розрізняє священиків від псевдосвящеників”
канонічно висвяченими ієреями через те, що ці ієреї здійснили таїнство, перейшовши в “неканонічну”
церкву.
Один Господь – одна віра – одне хрещення!
Як часто доводиться чути із уст деяких самовпевнених християн (як правило з числа
новонавернених): “Я вже спасся! Я спасенний! Алілуя!..” Дійсно, сказав Господь: “Хто увірує й
охреститься, – буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде”; та “Бо спасенні ви благодаттю через
віру, а це не від вас, то – дар Божий…” (див. Марка, 16 розділ, 16 вірш; Ефесянам, 2 розділ, 8 вірш).
Але сказано й інше: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”; та “Та й
демони вірують, – і тремтять…” (1 Коринфянам, 10 розділ, 12 вірш; Якова, 2 розділ, 19 вірш).
“Хто увірує й охреститься…” Не про буквальне хрещення (або ж не лише про буквальне) говорить тут Господь, але про духовне! Суть таїнства хрещення полягає не в тому, щоб увійти у воду
сухим, а вийти мокрим. Ні! Хрещення (грецькою – “повне занурення”) – тут повне занурення у віру
смиренну, яка від слова Божого, явленого по духу, та в благодать, яка по вірі. СМИРЕННІЙ вірі!..
Сказав Господь: “Я – двері: коли через Мене хто ввійде – спасеться…” (Івана, 10 розділ, 9 вірш).
Що означає ввійти через двері, які є Ісус? Що це за “двері”? Знову ж таки, ЦЕ ДВЕРІ СМИРЕННЯ, –
єдині Двері, які ведуть до Небесного Царства Благодаті. “…Навчіться від Мене, – указує Господь, – бо
Я лагідний і сумирний серцем
розділ, 29 вірш). І знайдете “двері”, і знайдете “праведність, мир
є, власне, Царство Боже (див. Римлянам, 14 розділ, 17 вірш)...
Кожен, хто ступає на дорогу праведності, знаходить спасіння. Кожен, хто збочує з неї, – втрачає
його. У чому ж праведність? І хто є праведник? Праведник – це той, хто: 1) ш
укає правду;
2) а відтак і знаходить її в Ісусі Христі;
3) і, нарешті, йде дорогою правди, що веде в життя вічне.
А правда – в єдиному слові: “Возлюби!” ВОЗЛЮБИ, а для цього ЗМИРИСЬ, а отже ПРИЙМИ
БЛИЖНЬОГО СВОГО, І ОБСТАВИНИ СВОГО ЖИТТЯ ТАКИМИ, ЯКІ ВОНИ Є. От і все… Як
просто, і як, виявляється важко.
Насправді є лише дві дороги. Перша – це дорога праведності, шлях “із Єрихону в Єрусалим”. А
друга – навпаки, дорога “з Єрусалиму в Єрихон”. І поняття праведності або грішності – суть поняття
лише напрямку ходи. “Камо грядеши?” – “Куди йдеш?” Чи дорогою смирення, яка веде до любові
досконалої, а чи шляхом гордині фарисейської, що веде до загибелі. Допоки я йду в напрямку до
Єрусалиму Нового, духовного, – я спасенний. Як тільки ж зупинюсь, або піду у зворотному напрямку,
– засуджений. “Пам’ятайте про жінку Лотову!..” Важливо не просто знайти цю дорогу спасіння, не
просто зробити декілька кроків, але пройти нею до кінця, за золотою піснею псалмоспівця:
“Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх,
щоб кроки мої не хиталися!..” (Псалом 16, 5 вірш).
Таким чином, проголошувати своє спасіння я можу лише в тому розумінні, що Господь дійсно
приготував його для мене, і я, відповідно, прийняв його. Але сказати “Я – спасенний” – все одно, що
сказати “я досяг мети”. Ні, іще не досяг! Але знаю ціль, і знаю шлях досягнення її. Я став на цей шлях, я іду цією дорогою, і прошу: поможи мені, Боже, пройти її до кінця, не схибивши з неї ні ліворуч, ані
праворуч! Веди мене, Господи, від віри у віру, від слави у славу, від сили у силу. З кожним днем
наближаючи моє спасіння…
35
“І це тому, що знаєте час… Бо тепер спасіння ближче до нас, аніж тоді, коли ми ввірували”
(Рим. 13.11). Але: “А коли праведний відвернеться від своєї справедливості та зробить кривду, то Я
покладу спотикання перед ним, – і він помре… Він за гріх свій помре, і не згадаються його праведні
вчинки, які він робив” (Єзекіїля, 3 розділ, 20 вірш)...
смирення – це “духовне учення Христове, що мислено приймається достойними в комору душі”. Тому
відповім як і належить правовірному християнинові: якщо коротко – то смиренно. Тобто, приймаю
наслідки розколу Церкви як даність, як звершений факт: з болем, але без гніву та роздратування, без
страху та тривоги, без гордощів та образи. В Америці кажуть: “У нас виникли проблеми? – давайте
повернемося до них обличчям...” На все воля Божа.
На все воля Божа… Звучить на перший погляд дивно. Хіба воля Божа була на те, щоб єдина
колись Апостольська Церква у 1054 році розкололася на два ворогуючих табори (католицизм та
православ’я)? Хіба воля Божа на те, щоб у XVI сторіччі розкол цей поглибився завдяки виникненню
протестантизму: лютеранства, реформатства (кальвінізму), англіканства? А згодом, у свою чергу, доповнився баптистами, адвентистами, свідками Єгови, п’ятидесятниками?.. І щоби сьогодні у світі
було майже 2000 самих лише найменувань (!) християнських конфесій, які ревниво поглядаючи одне на
одного проповідують уже не смирення, але кожна проголошує: “Ідіть до нас! Лише ми є правдиві та
істинні! Лише у нас заховується вчення Христове неушкоджене! Лише у нас ви знайдете спасіння!…” А
в чому воно, спасіння? У тому, щоб неухильно дотримуватись обрядів та традицій? Щоб не їсти сала і
шанувати юдейську суботу? Щоб здійснювати водне хрещення саме через повне занурення? Щоб
“правильно” звертатися до Бога – “Ієгово” (ніяк не “Господи”!)? А чи в’юнитися у душевній екстазі, в
істеричних пошуках глоссолалії?..
На все воля Божа… І для того, щоби відповісти на запитання: чому так? Чому Господь допустив
цю хворобу Церкві, і як нам правдиво відноситися до неї, – необхідно перш за все відповісти на
запитання: а чому Господь взагалі допускає нам хвороби? Чи є воля Божа на те, щоби ми хворіли, мучилися й страждали? І відповідь на це запитання вміщується ніде інше, як у самому Слові Божому – у
Святому Письмі:
“Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того… тоді відкриває Він вухо людей, і настрашує їх осторогою, щоб відвести людину від чину її, і Він гордість від мужа ховає, щоб від
гробу повстримати душу його, а живая його (“живая” – душа) щоб не впала на ратище.
І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його сварка міцна. І жива його
бридиться хлібом, а душа його – стравою влюбленою.
Гине тіло його, аж не видно його, і вистають його кості (виступають назовні – образ
крайнього виснаження), що перше не видні були. І до гробу душа його зближується…
Якщо ж Ангел-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту (тут –
якщо через покаяння з плодами смирення вернемо милість Божу), то Він [Господь] буде йому
милосердний та й скаже: «Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, – Я викуп знайшов»…”
(див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші).
На все воля Божа… Немає інших дверей у Царство Боже, окрім дверей смирення! Хвороба ж –
суть засіб, гіркі ліки спасіння, необхідні аби смирити нас, грішних та неслухняних. І це стосується як
кожного з нас зокрема, так і людського загалу; як людства взагалі, так і Церкви – духовного авангарду
його. Страждання спасуть світ: “Кого люблю – того й караю”, – говорить Господь. “Віддати такого
сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!”, – читаємо у апостола (1 Коринфянам, 5
розділ, 5 вірш).
На все воля Божа… А що ж тепер? Що, так вічно й хворітимемо? Так і не буде видно кінця
розколам та розбрату? Від нас залежить! “Через вибраних дні ті вкоротяться...” І якщо повернемося до
чистого першоджерела живої води слова Божого, якщо відродимо в умах та серцях наших забуте вже
усіма вчення Його – ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ. Якщо зрозуміємо, що немає Бога католицького чи
36
протестантського, православного чи кришнаїтського, буддистського а чи магометанського, але є ОДИН
БОГ, ЩО ЙОМУ НА ІМ’Я – ЛЮБОВ! І що смирення – то єдиний шлях до Нього… От тоді і зупиниться
наша хвороба, й припиниться “кровотеча”. Тоді-то й перестанемо навчати один одного, як і сказано: “І
кожен не буде навчати [вже] свого ближнього, і кожен брата свого, промовляючи: «Пізнай Господа!»
Усі бо вони будуть знати Мене від малого та аж до великого з них!” (Євреям, 8 розділ, 11 вірш). Бо усіх
нас навчатиме один єдиний Дух Святий, що противиться гордим, а смиренним дає благодать! Тоді-то й
буде, за словом Господнім, “отара одна, й Один Пастир!”
На все воля Божа…
зокрема. Григорій Сковорода навчає: “Полишіть ви оті ваші «народні бажання»! Хіба не бачите, що
Господь виводить сліпого з села, щоб відкрить йому очі?” Та запитання поставлене, а отже, мушу на
нього відповідати. Втім, суть його значно глибша, аніж це видається на перший погляд. Тож мовмо не
про причіпки, але про причини міжконфесійного конфлікту, який існує у православній церкві...
Ганебний розкол, що його ми сьогодні маємо у православ’ї, – це і провина, і біда наша. З світової
історії ми знаємо, – у школі вчили, – що кожна війна, кожен конфлікт має свої привід та причини. Це ж
повною мірою стосується й міжконфесійних конфліктів та війн. Привід – завжди на поверхні. Це власне
маска, яка приховує істинні причини конфлікту та слугує простим виправданням для ошуканого народу
(у даному випадку – для довірливої пастви), на чиї плечі, до речі, й лягає насправді увесь тягар війни.
На поверхні – нібито боротьба за високі ідеали: “за віру, царя та вітчизну…” (за істинну віру, канони, мову богослужіння тощо), насправді ж істина лежить значно глибше. І тут уже, як навчають мудрі, –
шукай кому це вигідно! А це питання – політичне...
Як попереджав іще апостол Павло у першому своєму Посланні до єпископа в Ефесі Тимофія:
“Бо корінь усього лихого (у церкві!) – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились
від віри (від віри істинної, себто смиренної) й поклали на себе великі страждання…” (1 Тимофію, 6
розділ, 10 вірш).
Корінь усього лихого – грошолюбство! Відхід від істинної віри полягає не у здійсненні
богослужіння “благодатною” староболгарською, або навпаки “неблагодатною” рідною українською
мовою; не у канонічному чи неканонічному переході до самоврядування (тим більше, що насправді
канонів, які б визначали конкретний шлях конкретної Церкви до автокефалії взагалі не існує!), але в
лінивстві й недбальстві щодо справи нашого спасіння (“Проклятий, хто робить роботу Господню
недбало…” (Єремії, 48 розділ, 10 вірш)), та у відході від істини (“Погине народ Мій за те, що не має
знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Осії, 6 розділ, 4 вірш)). А в результаті –
заміна живої віри мертвою традицією; догматів – догматизмом; обрядів – обрядовірством. В результаті
– скочування на позиції фарисейської гордині та лицемірства, спроба послужити і Богові, і мамоні. В
результаті – любов уже не до Бога в собі, але до себе на фоні Бога… ВТРАТА СМИРЕННЯ – ось єдина
та істинна причина усіх бід церковних! Смирення ж – суть не випромінювання зла.
“Але ти, о Божа людино, утікай від такого, а женися за правдою, благочестям, вірою, любов’ю, терпеливістю, лагідністю!
Змагайся добрим змагом віри (смиренної віри!), ухопися за вічне життя, до якого й
покликаний ти…” , – застерігає нас “апостол народів” Павло (1Тим. 6.11–12).
Чи так змагаємося? Чи випереджаємо один одного смиренністю, лагідністю та любов’ю? А, може, змагаємося за паству, і перетворили Церкву Божу на такий-собі “хрещально-поховальний
кооператив”? А може, лиха пожадливість та зажерливість стали суттю сучасного ідолослуження, і
служимо насправді уже зовсім не Богові? А може, розіп’яли Церкву – тіло Христове – іржавими
цвяхами насильства та користолюбства, прибивши до древа мудрувань своїх руки (діла милосердя та
богопізнання) та ноги Спасителя (ходу нашу в Царство Небесне – Царство Любові)? А, може, “спис
воїна” – світські засади: гординя, войовничість, нетерпимість, нелюбовність, – прокололи тіло Ісуса, і
витекли з нього “кров і вода” (Кров – це життя: знекровилась Церква – вичерпалося практичне життя її.
37
Втрачена і теорія – змарнована жива вода духовного розуміння Писання, ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА
ЛЮБОВІ)? А може, відійшов від нас уже й Сам Дух Христів? Може, Святий Дух благодаті Божої таки
полишив занечищену в масі своїй номінальну церкву, сучасний релігійний світ – саме ту її “масу”, яка
засліплена гординею книжництва та фарисейства?..
Єдине, що утішає в цей час “скорботи великої” останніх днів, це те, що попри все “кості
Господні” – не перебиті! Жива іще Церква Остатку! Живі ті убогії духом овечки Христові, які хоча й
розкидані “по всіх дворах”, як розкидані по долині світу цього “кості Ізраїлевого дому”, що бачив їх у
видінні своєму Єзекіїль, але вони знають, що то є: “Милості хочу, а не жертви…” І прийде час –
зберуться докупи; прийде час – встануть на ноги свої; прийде час – воскреснуть! А коли – від нас
залежить: через вибраних дні ці вкоротяться. Слава Богу, “кожен із нас сам за себе дасть відповідь
Богові”.
Свята Русь! Храни віру православну…
“Коли Я скажу безбожному: «Конче помреш», а ти не остережеш його й не будеш говорити, щоб остерегти несправедливого від його несправедливої дороги, щоб він жив, то цей безбожний
помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!
Але ти, коли остережеш несправедливого, а він не вернеться від своєї несправедливості та
від своєї несправедливої дороги, він [однаково] помре за свою провину, а ти душу свою
врятував…” (Єзекіїля, 3 розділ, 18–19 вірші).
Отже, остерігати й викривати необхідно. Питання полягає лише у тому, як саме викривати
грішника й гріх, як саме говорити…
Сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя…” Христос – це дорога правди, яка веде в життя
вічне. Він явив нам шлях істинного служіння – служіння як внутрішнього, так і зовнішнього. Служіння
внутрішнє полягає в абсолютному смиренні, тобто у повному підпорядкуванні своєї волі – волі Божій:
“…не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Івана, 5 розділ, 30 вірш). Служіння ж
зовнішнє – у явленні цієї Волі світові: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”; “Ви світло для світу. Не може
сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під
посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…”;
“Тож ідіть, і навчіть всі народи…” (див. Ів. 14.9; Мф. 5.14–16; 28.19).
“Тож ідіть, і навчіть…” “Коли не остережеш його й не будеш говорити…” А як
говорити? Щиро!
совісті…
Свята Євангелія показує нам три рівні, три етапи зовнішнього служіння Господа нашого Ісуса
Христа по очищенню Церкви. Власне, Він для того й прийшов, і Себе віддав, щоби освятити її,
“очистивши водяним купелем у слові”. Які ж це три етапи?
Перший – Христос у Єрусалимському храмі:
“І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.
І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші
розсипав, і поперевертав їм столи…” (Ів. 2.14–15).
Я далекий від думки, що Христос – Той, що Йому на ім’я Любов, Який “очеретини надломленої
не доломить, і ґнота догасаючого не погасить”; Який “…не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях
чути не буде Його голосу”, – з плямами гніву й піною на вустах бігав по Єрусалимському храму, шмагаючи направо й наліво худобу й людей. Мова тут, безумовно, про бич викривальної проповіді,
“бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш), що його “сплів” із віршів Слова Божого Господь.
Так ось, на першому етапі ми бачимо Христа, Який нападає. Він діє фактично на рівні Івана
Хрестителя – старозавітного протестанта, про якого сказав: “Між народженими від жінок не було
більшого над Івана Хрестителя. Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього” (Мф.
11.11). Іван Хреститель – Предтеча Господній. Він – перехідна ланка між підзаконним та
підблагодатним служінням; між вірою, що чинна страхом, і здійснюється у покорі, та вірою, що чинна
любов’ю, і здійснюється у смиренні. І те, чим завершив свою проповідь Іван, стало початком проповіді
38
Ісусової: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо наблизилось Царство
Небесне!»” (Мф. 4.17).
Це – початок служіння, початок шляху: служіння, яке за формою своєю нічим не відрізняється
від підзаконного. “Тож кажу я: поки спадкоємець
усім…” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш). У даному випадку, звісно, мова не йде про те, що Христос буцімто
показаний тут у динаміці свого сходження до досконалості: дитячі роки Ісуса уже позаду. Христос
проходить цей рівень не з огляду на недосконалість Свою (як, скажімо, й хрещення Його у Івана в
покаяння), але щоб показати шлях нам: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду”
(див. Мф. 3.15).
Наступний етап – це Ісус у первосвященика Анни. Тут Він уже не нападає, але іще захищається:
“А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: «То
так відповідаєш первосвященикові?»
Ісус йому відповідь дав: «Якщо зле Я сказав, – покажи, що то зле; коли ж добре, – за що
Мене б’єш?»” (Ів. 18.22–23).
Як видно, тут Христос не підставляє кривднику другу щоку, як Сам вчить. Чому ж? Знову ж таки
для того, щоб показати нам другий етап, другий ступінь служіння.
І, нарешті третій, найвищий ступінь: Христос у Кайяфи. Тут Господь являє нам приклад
найглибшого смирення, що під силу лише досконалим – повне непротивлення злу силою. Христос
мовчить “як овечка перед стрижіями своїми”, і цим мовчанням бичує фарисеїв, викриваючи гріхи їхні
відчутніше, аніж у храмі Єрусалимському:
“Тоді встав насередині первосвященик, та й Ісуса спитав і сказав: «Ти нічого не
відповідаєш, що свідчать проти Тебе?»
Він же мовчав, і нічого не відповідав. Первосвященик ізнову спитав Його, до Нього
говорячи: «Чи Христос Ти, Син Благословенного?»
А Ісус відказав:«Я!..»
…Роздер тоді первосвященик одежу свою та й сказав: «Нащо нам іще свідки потрібні?
Ви чули цю богозневагу…»
…Тоді деякі стали плювати на Нього, і закривати обличчя Йому, і бити Його…” (Марка, 14
розділ, 60–65 вірші).
Благословенне милосердя Боже – Він дає хрест нам по силі нашій, і не допускає випробування
більшого, аніж можемо понести. Благословенна мудрість Його, бо не дозволяє нам понести й менше, аніж ми можемо. Тож ідімо шляхом Його, здійснюючи служіння наше в міру того, наскільки здатні
вмістити, максимально наближуючись до найвищої планки. Ідімо не зупиняючись, “нав’язавши на чола
свої” оце попередження Господнє: “Пам’ятайте про жінку Лотову”…
раб”, – навчає апостол Петро (2 Петра, 2 розділ, 19 вірш). І трохи вище: “Вони
Бо, висловлюючи марне базікання, вони зваблюють тих, хто ледве втік від тих, хто живе в розпусті.
Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління…” В Євангелії ж від Івана читаємо: “Відповів їм
Ісус: «Поправді, поправді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха”. А у Луки: “Жоден раб не
може служити двом панам, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись
одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити!
Святі апостоли підписували свої послання не інакше, як: “Павло, раб Ісуса Христа, покликаний…”; або: “Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа”; іще: “Симеон Петро, раб та апостол
Ісуса”. Тут бачимо рабство Боже саме у цій якості – як ознака приналежності Богові не взагалі (про що
скажу нижче), але як результат свідомого вибору (чи самостійного, а чи й вимушеного, під тиском
обставин). В цьому розумінні “рабство Боже” і “віра в Бога” (мається на увазі віра, що здійснюється в
39
послуху, бо ж і “демони вірують, – і тремтять” (Якова 2 розділ, 19 вірш)) є категоріями духовно
ідентичними.
В дійсності ж поняття рабства Божого більш широке, і наступний щабель його подання окреслює
різницю між способами, або ж рівнями служіння Богові. А їх є три: раб, наймит і син.
“Раб” – перший рівень служіння. Це служіння через страх покарання, і в цьому полягає суть
підзаконного служіння старозавітної Церкви. У 28-му розділі книги Повторення Закону вміщені такі
слова-попередження:
“І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати
виконання всіх Його заповідей… то… І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого: Благословенний ти в місті, і благословенний
ти в полі! Благословенний плід утроби твоєї, і плід твоєї землі (далі йде перелік благословень Божих
на праведників, власне – на рабів Його)...
Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати
виконання всіх Його заповідей та постанов Його… то прийдуть на тебе всі оці прокляття, і
досягнуть тебе: Проклятий ти в місті, і проклятий ти в полі! Проклятий кіш твій та діжа твоя!
Проклятий плід утроби твоєї та плід твоєї землі… (і знову перелік, але уже не благословень, а
проклять Господніх)”
Як бачимо, страх Божий – це початок мудрості: служіння через страх – суть служіння рабське.
Наступний етап – це служіння наймита (тут “наймит” – в позитивному значенні цього слова).
Служіння “за страх” поступається служінню “за совість”. Страх покарання замінюється очікуванням
винагороди:
“Хіба чоловік на землі – не на службі військовій? І його дні – як дні наймита!..
Як раб, [що] спрагнений тіні, і як наймит [що] чекає заплати за працю свою, так місяці марності дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили…” (Йова, 7 розділ, 1–3 вірші);
“Не достойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…” (Луки, 15 розділ, 19 вірш).
Означений етап є перехідним поміж рабством та синівством – страх раба іще не замінений
любов’ю сина, але існує чітке розуміння необхідності й невідворотності нового ступеня відносин із
Богом. Прикладом такого служіння в Біблії є Іван Предтеча. Він уособлює собою старозавітних
праведників, які готують дорогу для Нового Заповіту – Заповіту любові:
“Я хрещу вас водою на покаяння
Той, Хто йде по мені
недостойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом й огнем
вірш).
І, нарешті, найвищий етап – етап синівства. Тут покора змінюється смиренням; страх – любов’ю; провидіння – благодаттю. Тут народження згори і хрещення Духом Святим; тут віра, що чинна
любов’ю, і добродійства не страху, але Христа ради:
“Бо всі, хто водиться Духом Божим (Святим Духом Любові) – вони сини Божі; бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через нього
кличемо: «Авва, Отче (авва – арамейською “тато”)!»
Сам цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі (духовне відчуття
присутності Божої – наповнення серця смиренням і чистотою; ніжністю й розчуленням; миром та
любов’ю).
А коли діти, то й спадкоємці: спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, – коли тільки
разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись…” (Римлянам, 8 розділ, 14–17 вірші).
І, нарешті, щодо приналежності (рабства) Богові всезагальної. По суті, насправжки, всі ми – і
грішні, і святі, – є рабами Господніми. Бог має владу й зле перетворювати на добре, і осміяним Він не
буває. Тож як в житті окремої людини, так і в історичному масштабі, в житті цілих народів, Бог може й
нерозкаяних грішників використовувати в якості інструменту у Своїх руках, – а інколи саме вони й
відіграють роль бича Божого! Отже, загалом вони (як і усе створіння взагалі) також є рабами Божими і, таким чином, “Він жне, де не сіяв, і збирає, де не розкидав”. Втім, це тема уже для іншої розмови…
40
по духу, за принципом, що виражений у самому Писанні: “Буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2
Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш).
Олександрійський (375 – 444 рр.)
“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями
виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” , – попереджає апостол Павло
(2 Тимофію, 4 розділ, 3–4 вірші).
Насправді не місив Бог глини в кориті, та не ліпив із неї Адама. Також не вдихав йому через
соломинку, або за допомогою якогось шланга, дихання життя, і не виймав під наркозом ребра його.
Покиньте байки нерозумним дітям!
“Це все в притчах Ісус говорив (в притчах – тут: мовою символів), і без притчі нічого Він їм
не казав (!),
щоб справдилось те, що казав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу…” (Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).
Біблія – книга духовна, і розуміти її потрібно духовно. Як влучно висловився Джеймс Хеттон, англійський геолог: “Не варто розглядати Святе Писання в якості підручника з геології чи будь-якої
іншої науки”.
Адам і Єва – не просто перші представники роду Homo sapiens, але й біблійний символ, архетип
людства – першої цивілізації взагалі, і людей віри зокрема. Ім’я Адам означає “Земний” – тут, буквально, “створений із землі”: з хімічних елементів землі шляхом еволюції тваринного світу планети.
Єва – “Життя”. Чоловік біблійною мовою символізує віру та розум; жінка – відповідно – життя й
чуттєвий світ людини. На іншому рівні Чоловік – Господь, Христос; Жінка – Церква. Чоловік – людина
віри; жінка ж – громада:
“Покине тому чоловік (муж віри) батька й матір (старе своє розуміння смислу буття і старе, гріховне життя своє), і пристане до дружини своєї (до життя праведного), – і будуть вони обоє одним
тілом.
Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!” (Ефесянам, 5 розділ, 31–32
вірші).
Таким чином, Адам – суть перші люди віри. Ребро його – кістяк Церкви Божої, першоапостоли
людства (ребра захищають серце та дихання, тобто віру й благодать Всесвятого Духа, перебуваючу в
церкві праведників). Єва ж – власне церковний загал, маси віруючих та вірних, тіло Христове.
“І сотворив Господь Бог людину з пороху земного…” (див. перші глави першої книги Біблії,
“Буття”). Тут – створив людину у всій повноті її: як дух, душу (розум, волю, емоції), так і тіло. За
словом Серафима Саровського:
А “…І дихання життя вдихнув у ніздрі її” – це дихання благодаті Всесвятого Духа. За
Серафимом:
Тобто, не маючим ні молитви серця, ні внутрішнього боговідання, ані богоспоглядання, як вищої
форми містичного досвіду. А не маючи містичного досвіду Божественної реальності Адам був би
41
духовно мертвим перед Господом. Тому дано було людині сприйняти цю Благодать, і “…стала людина
живою душею” .
“І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон…” Тут “сон” – це бачення істини, одкровення Господнє, як сказано: “у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в
дрімотах на ложі, – тоді відкриває Він вухо людей і настрашує їх осторогою…” (див. Йова, 33 розділ, 14–16 вірші).
Цей “сон” – від Бога, сон позитивний, так би мовити “сон із знаком плюс” (кажу так, бо є й “сон”
зі знаком мінус – символ лінивства, недбальства, інертності нашої; також “сон” як емблема “приспання”
– стишення, приборкання нашої злої волі через допущення нам від Бога певних скорбот та проблем). Як
видно, “вечірній Адам” (“І був вечір, і був ранок: день шостий…” Нагадаю, що біблійний “день”, –
староєврейською мовою “йом”, що означає також “період”, “етап”, – починається саме “з вечора”) росте, піднімається над звірячими своїми інстинктами, і кінець кінцем стає “Адамом вранішнім” –
духовним, який живе благодатним богопізнанням, удосконаленням духа. Він (маються на увазі
найперші, найстійкіші, найдосконаліші із тих, кому відкрився цей досвід, відкрилася Істина) досягає
стану досконалості, і є поки що самодостатнім: його діяльність не розповсюджується назовні – він
“спить”, блаженствує, “дрімає на ложі”.
Але “Не добре, щоб бути чоловіку (вірі, істині) самотнім” . Віра повинна розповсюджуватися!
Царство Боже, як розчина в тісті, має розростатися в серцях людських: “Плодіться і розмножуйтесь, і
наповнюйте землю…”
“…І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце…”
Тілом, а не м’ясом! Господь є глава, а Церква – містичне Тіло Його... Читаймо і розуміймо Слово
Боже по духу – і тільки тоді нам відкриється справжнє його значення!
“Відкинь непотрібність історії…”
відкривається в нас. Слава і благодать присутності Бога в Біблії – суть слова синоніми. Бо саме через
солодке наповнення миром і радістю духовного богоспоглядання, завдяки відчуттю присутності
Божества у серці запалюється молитва славослов’я. Таким чином, присутність Бога й народжує славу
Божу. І не тільки колись, за гробом, але вже тут і зараз! Як і сказав Господь: “Поправді кажу вам, що
деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно
в силі” (Марка, 9 розділ, 1 вірш).
Хтось скаже: як же “побачать”, якщо з тієї пори пройшло он уже 2000 років, а Царства Божого й
до цього часу немає?.. Є! Є воно! Бо Царство Боже всередині нас, і ті, хто докладає зусиль, здобувають
його! Воно як розчина, яку жінка кладе на три міри борошна, поки не вкисне все тісто. А починається
воно – зі слова Божого: “Споконвіку було Слово…” Затим зерно Слова втілюється в житті нашому: “І
Слово сталося тілом…” , народжуючи в нас живу прорість віри. А та, в свою чергу, приносить плоди
благодаті Всесвятого Духа, як сказано – “в тридцять, шістдесят і сто разів”. “І ми бачили славу
Його…” (див. Івана, 1 розділ).
Слово – Віра – Благодать; Віра – Надія – Любов; Отець – Син – Дух Святий. Ці три перебувають
в єдності нероздільній, але на кожному етапі духовного зростання, “сквашування” тіста нашого життя, домінує щось одне.
Містичний досвід як практика бачення слави Божої починається з духовних осяянь: раптом на
серці стає так добре, так тихо і тепло... На очі навертаються сльози, і сльози ці – не сльози болю, жалкування чи образи. Ні! Це сльози розчулення... Зовсім нове, а точніше давно забуте – світле, дитяче
відчуття щастя переповнює тебе, і хочеться одночасно і плакати, і сміятися від ніжності й неземної
любові до всього сущого, до Когось, Кого не бачимо, але присутність Кого уже відчуваємо за всім
оцим... І тебе охоплює до цього незнане відчуття благоговійності і… мудрості.
Подібний досвід на початку, як правило, короткий, і нагадує спалах блискавки в темряві ночі.
Проходить час, і суцільна тьма суєти земної знов поглинає тебе. І лише іноді, випадково опинившись у
якомусь чудовому куточку природи, чи у сні, чи просто піднявши очі до бездонного нічного неба, ти
42
раптом знову потаємно відчуваєш це, і відчуття метафізичності буття знову на коротку мить відволікає
тебе від буденності зовнішнього життя. І якщо, не дивлячись на опір побуту, переборюючи суєту, ти
повільно, важко, але усе-таки просуваєшся уперед на шляху праведності (тобто шукаєш спасіння, шукаєш правду, а відтак і знаходиш її в Ісусі Христі – в Смиренні і Любові. А, знайшовши, – ідеш цією
дорогою праведності, яка веде в життя вічне), то обов’язково такі осяяння в твоєму житті будуть
зустрічатися усе частіше й частіше, допоки нарешті не зіллються в стабільне духовне відчуття (як
правило, під час молитви – вдома, або в храмі).
Хто ж іде шляхом молитовного діяння далі – той поступово зростає в своєму містичному
світобаченні до глибини уже не просто духовного відчуття, коли за словом Феофана Затворника “серце
зігрілось, і тепло до Бога взиває”, – але до появи надзвичайного дару духовного чуття, частково
відомого і світським у вигляді так званої інтуїції (духовного пізнання світу на рівні “серця” – глибин
свідомості та підсвідомості. За словом архієпископа Луки – в миру професора медицини, доктора В. Ф.
Войно-Ясенецького, – “серце є органом вищого пізнання”). Як сказав свого часу преподобний отець
Церкви Іван Ліствичник:
І, нарешті, ті, які досягли найвищої духовної досконалості – піднімаються на вершину
богопізнання: на замежну висоту богоспоглядання. Цей містичний досвід доступний не багатьом, і не
лише в силу генетично успадкованих нами від грішних батьків перепон, але, головно, в силу наших
власних байдужості та недбальства по відношенню до духовної успішності своєї. Це виділяв іще
преподобний старець Серафим Саровський, і Ісак Сирійський вказує:
Царство Боже – не їжа й питво, але праведність, спокій і радість в Дусі Святім. Радість воістину
незбагненна і невимовна!
Говорю так не як “спокушений релігійними діячами”, але як той, хто й сам певною мірою
причастився її. Тож тверджу, що вона, ця радість неописанна, таки абсолютно реальна! І ті, хто
скуштував цього “меду духовного”, хто піднімався до висот благодаті, не потребують уже іншого
“утішання”, але готові з радістю віддати життя, перетерпіти будь-які муки, лише б ніколи уже не
втрачати її…
“І що ще скажу? Не вистачить мені часу, щоб розповісти про тисячі й тисячі святих праведників, які “вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу
огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабості, хоробрі були на війні, обертали врозтіч
полки чужоземців; жінки діставали назад померлих своїх, які воскресали; а інші бували скатовані, не
прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також
кайдани та в’язниці. Камінням побиті бували, допитуванні, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялись в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.
Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що
обплутує нас, та й біжімо з терпеливістю до боротьби яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на
начальника й Виконавця віри, що… перетерпів хреста не звертавши уваги на сором, і сів по правиці
престолу Божого” (див. Євреям, 11 розділ, 32 – 40 вірші; та 12 розділ, 1 – 2 вірші).
чином, хрещення Духом Святим – це ніщо інше, як повне занурення в благодать Всесвятого Духа.
Однак по своїй суті поняття хрещення Христового є єдиним і нероздільним, як нероздільна й Сама
Трійця: хрещення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І коли ми говоримо про хрещення Духом, то тут
йдеться не про якесь окреме явище, але про домінуюче.
43
Коли людина іще тільки приходить до віри – знаходиться у першому дні “Шестидневу”
створення її духовності, на першому щаблі “драбини в Небо”, – то в духовному робленні її домінує саме
прихід до віри, “яка від слухання слова Божого” (див. Римлянам, 10 розділ, 17 вірш), – власне хрещення
“в Ім’я Отця”:
До речі, Іванове хрещення, як хрещення покаяння, властиво й було хрещенням у віру (точніше, хрещенням відродження правдивої віри, бо Іван хрестив юдеїв – формально народ віри, який до того
часу уже майже повністю втратив свою віру підзаконну, ставши, фактично, народом беззаконним, бо ж
“й біси вірують, і тремтять”.
До речі, така ж ситуація з абсолютною точністю повторюється і в наші дні! Бо й сьогодні – якщо
дивитися на події духовними очима – в релігійному світі відбувається саме Іванове хрещення. І сьогодні
з амвонів усіх релігійних деномінацій звучить той самий заклик до покаяння: “Покайтеся, бо
наблизилось!..” Повторюю: я мовлю тут не про букву, але про дух Писання).
Наступний етап – хрещення “в Ім’я Сина”:
На цьому етапі домінує Син – Слово, Яке стає плоттю. Це період втілення, всиновлення, реалізації смирення – віри, яка “від слухання”. Період зростання в надії!
Таємниця, захована від віків і родів, – Христос у нас… Цей період знаменується зростанням у
Слові – зростанням у послуху, у смиренні людському до висоти здобуття благодаті смирення Божого.
Зростанням до містичного “народження згори” (до отримання благодаті святого смирення Христового –
себто “зачатку Духа”). Він вирізняється ділами віри вже не страху ради, але Христа ради.
Це етап духовного зростання “від віри у віру”. Тут віруючий уже не раб, але син! Це стадія
активізації в нас віри новозавітної – смиренної, підблагодатної, чинної любов’ю – від різдва її, до
вдосконалення, себто до воскресіння; надбання та примноження містичного досвіду єднання з Творцем
посередництвом живої молитви серця – смиренної молитви, або ж молитви смирення; відчуття
присутності Божества, бачення слави Його – слави, як “Єдинородного від Отця”:
“…А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне” (Івана, 4 розділ, 14 вірш);
“Сказавши оце, Він дихнув і говорить до них: прийміть Духа Святого…” (Ів. 20.22).
І, нарешті, хрещення “в ім’я Духа”:
Це етап домінанти іншого Утішителя – уже не просто Слова, але Духа Правди. Те, що
відчувалося серцем спочатку лише як “зачаток Духа”, та й то більше у вигляді короткочасних осяянь, –
зростає до глибини містичного досвіду Божественної реальності. Це період глибокого смирення, збільшення “від слави в славу” – від Воскресіння до Вознесіння, до П’ятидесятниці... Період прийняття
Сили, помазання на велике та святе служіння. Період благословенного зростання “від сили в силу”. Це
час, коли вірного “супроводжують ознаки такі…” (див. Марка, 16 розділ, 17 вірш); пора набуття в
повноті дарів Всесвятого Духа; доба підйому на висоту любові досконалої – висоту містичного
Боговідання, на височінь Богоспоглядання. Період одухотворення, освячення. Період обоження... І
немає межі цьому вічному “зануренню” в Благодать.
“Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його.
Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього” (Ів. 7.38–39).
Прийняти мирного Духа Христового, і повністю віддатися цьому благословенному “Храмовому
потоку” – повністю зануритись, хреститися в ньому: ось воно, хрещення Духом Святим!..
Чи кожен номінально охрещений християнин автоматично піднімається до цієї висоти?
Безперечно, ні! Царство Боже зусиллями береться, і таїнство хрещення, будучи найпершим Христовим
таїнством, лише відкриває нам шлях спасіння. І хоча в ньому присутня вся повнота Благодаті (нагадаю, що в православ’ї воно доповнюється священнодійством миропомазання, яке й символізує оце
“хрещення Духом”), та не кожен може й готовий прийняти її, але “наскільки зможе вмістити”...
Це так, як ніби для хрещення Духом необхідно було б ціле “відро” Благодаті, а серце може
вмістити лише “наперсток”... З цього приводу апостол сказав:
“Тож кажу я: поки спадкоємець (християнин – спадкоємець Благодаті, “співспадкоємець
Христів”), дитина (поки іще “дитина”: іще харчується лише “чистим словесним молоком”, а не їсть
“твердої” духовної їжі, як належить це “мужу досконалому в міру зросту Христової повноти”), – він
нічим від раба не різниться (а “раб” – не син, рабу іще належить зрости у вірі до рівня “сина”. Рабська
44
віра – віра підзаконна: здійснюється в покорі, а не в смиренні; чинна страхом, а не любов’ю), хоч він
пан над усім (хоча “де юре” все для нього вже готове, тільки зумій прийняти це “де факто”)” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш).
Ось і відповідь на поставлене запитання: чи може людина мати зачаток Духа Святого, якщо вона
іще повністю не занурена, не “хрещена Духом”? Звичайно! І покаяння, і смирення, і любов, і віра, і саме
Слово, від якого віра походить, – все одним Духом звершується.
“Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі.
Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи
синівства, відкуплення нашого тіла” (Рим. 8.22–23).
“І вийшов цей чоловік на схід, а шнур був у його руці, і він відміряв тисячу ліктів, і
перепровадив мене водою по кістки.
І відміряв ще тисячу, і перепровадив мене водою по коліна; і відміряв ще тисячу, і
перепровадив мене водою по стегна.
І відміряв він ще тисячу, і був потік, якого я не міг перейти, бо стала великою та вода, на
плавання...” (Єзекіїля, 47 розділ, 3–5 вірші).
“По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Івана, 13 розділ, 35 вірш).
Вчення Христове полягає в одному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЯ, а, отже, прийми ближнього свого й обставини свого життя такими, які вони: без страху й тривоги, без гніву і
роздратування, без гордощів та образи. “Візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо Я лагідний і
смиренний серцем, – і знайдете спокій душам вашим” (Матвія, 11 розділ, 29 вірш).
Як же визначити: яка з християнських церков є істинною? Без сумніву, такою є та, яка взяла і
несе на собі це “ярмо Господнє” – я р м о С М И Р Е Н Н Я : “сповідує Христа во плоті” ( в с в о ї й
п л о т і ! ), живе за заповіддю Христовою.
“Улюблені! Не всякому духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато
лжепророків з’явилось у світі.
Духа Божого (і духа омани) пізнавайте так: усякий дух (кожна людина), що сповідує Ісуса
Христа, Який прийшов у плоті (іще раз наголошую: визнає, сповідує Ісуса Христа у своїй плоті, у
своєму тілі – в тілі церкви, громади, конкретних віруючих. Бо ж і атеїсти сьогодні признають, що
колись, 2000 років тому назад жив якийсь Христос, сильний екстрасенс і народний цілитель на кшталт
Чумака або Кашпіровського, і чуда великі творив... Чи спасає таке визнання? Безумовно, ні! Не про те
каже апостол…), є від Бога;
а всякий дух, що не сповідує Ісуса Христа (усім своїм життям), не є від Бога, але це дух
антихриста, про якого ви чули, що він прийде, і тепер уже є в світі” (1 Івана, 4 розділ, 1–3 вірші).
Отже, чи є ЛЮБОВ І СМИРЕННЯ в номінальній церкві останніх днів? Якби були – то не
розсіяне було б тіло Христове більш як на 1800 християнських конфесій. Сьогоднішній стан церкви
пророче описав у своєму Одкровенні апостол любові Іван в образі Лаодикійської церкви – останньої з
семи церков (“7” – символічне число, число повноти Божої), змальованих в Апокаліпсисі. Це церква
сьогоднішнього дня – часу коли “близько, уже під дверима…”:
“І до Ангела (“ангели – суть службові духи”) Церкви в Лаодикії напиши: Оце каже Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творива:
45
«Я знаю діла твої (не слова, а діла – “по плодах пізнаєте їх…”), що ти не холодний, ані
гарячий (тут – лицемірний: немає ні повного невір’я /“устами своїми наближаєтесь до Мене”/, ні віри
смиренної, істинної, – віри, яка чинна любов’ю /“серце ж ваше далеко від Мене”/). Якби то холодний
чи гарячий ти був (якби-то ти був щирий)!
А що ти літеплий, і не гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст (“уста священика
знання стережуть” (див. Малахії, 2 розділ, 7 вірш). Тут – позбавлю тебе відання, втратиш Істину. Сіль
ізвітріє – і залишишся ти сам один у залишеному Мною храмі, а чи то молитовному домі твоїм. Точніше
не сам, але з позбавленими суті, “солі” любові й смирення, а значить – мертвими догматами і канонами, обрядами та церемоніями своїми. Бо віра від слухання, а благодать – по вірі. СМИРЕННІЙ вірі!..
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти
для Мене священиком…” (Осії, 4 розділ, 6 вірш))...
Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого» (багатий на розуміння істини, на
віру, на праведність, на благодать Божу. І сьогодні всі релігійні деномінації з фарисейською
самовпевненістю гордо заявляють про своє “багатство”: “Ходіть до нас, тільки в нас спасіння!..”). А не
знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!
Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитись (тут “золото” –
правдиві цінності духовні, справжнє багатство), і білу одежу (одежу праведності), щоб зодягтися, і
щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а мастю на очі намасти свої очі, щоб бачити (прозрій, нарешті!).
Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся.
Ось Я стою під дверима та стукаю…” (Об’явлення, 3 розділ, 14–20 вірші).
Так що ж бачимо в релігійному світі? Церква – Тіло Христове – сьогодні розіп’ята! Розіп’ята
“іржавими цвяхами” насилля й користолюбства. Прибиті до древа мудрувань людських руки (діла
милосердя та богопізнання) і ноги (хода в Царство Небесне). Гострий спис воїна проколов ребра тіла
Ісусового (агресія та нелюбовність: світські засади увійшли в церковне середовище). Дух Христів – дух
смирення та любові – залишив це розіп’яте й духовно змертвіле тіло…
Але кості Його не перебиті! Остаток зостався! Церква Остатку не знищена, бо вона незнищенна!
Смиренні овечки Господні стоять у всіх “дворах”, у всіх конфесіях. І вони то і є Істинною Церквою
Христовою! Це ті, які покаянням, самозреченням, смиренням та любов’ю виборюють благодать Божого
спасіння. Які мають істинну, живу віру – віру смиренну, що чинна любов’ю. Це ті, які визнають Христа
во плоті – в своїй плоті…
“Також Я маю інших овець, які не з цієї кошари (і інших смиренних, не тільки з православ’я, але в будь-якій іншій конфесії), – Я повинен і їх припровадити (щоб усі були одно в Дусі!). І Мій
голос почують вони (голос ЛЮБОВІ, яка “не шукає свого”; голос БЛАГОДАТІ, яка “усьому навчить”),
– і буде отара одна і Один Пастир…” (Ів. 10.16). Амінь.
Відповідь:
Іван Хреститель, який знав це, перешкоджав Йому хреститися в нього, кажучи:
“«Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?»
А Ісус відповів і сказав йому: «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду».
Тоді допустив він Його…” (див. Матвія, 3 розділ, 13–15 вірші).
Виконати у с ю правду… Що означають ці слова Ісуса? Він сказав: 46
“ Я – д о р о г а , і п р а в д а , і ж и т т я (Навчіться від Мене, – говорить Господь. Я
–
ш л я х с м и р е н н я : єдиний істинний шлях, єдині двері спасіння, єдина ліствиця до Неба…). До
Отця (до Царства Божого – Царства Любові, бо Бог є Любов) не приходить ніхто, якщо не через
Мене (тільки через смирення! Немає іншого шляху)” (Івана, 14 розділ, 6 вірш).
Христос прийшов, щоб показати нам дорогу смирення – шлях правди, який веде в життя вічне.
А покаяння – початок цього важкого Шляху, перший крок на дорозі праведності, к л ю ч д о
д в е р е й Ц а р с т в а Н е б е с н о г о – д в е р е й с м и р е н н я !
Іванове хрещення – хрещення в покаяння. Слово “хрещення” грецькою мовою звучить як
“баптисма”, і дослівно означає “повне занурення”. Не в тому був сенс Іванового хрещення, щоб увійти
у воду сухим, а вийти мокрим. Суть його в д у х о в н о м у о ч и щ е н н і , д у х о в н о м у
о б м и в а н н і : у повному зануренні в спасенні води покаяння, в очищенні душі й принесені
“достойних плодів” цього покаяння – плодів самозречення та смирення. Бо як фізична вода змиває з
тіла фізичний бруд, так і сльози покаяння змивають з душі людської бруд гріха.
Ісусові не потрібно було ні каятися, ані змирятись, бо Він Сам був втіленим Смиренням і
Любов’ю. Він для того й прийшов, щоб явити нам це Смирення. І недаремно символом Ісуса є саме
агнець – непорочне ягня: найсмиренніше створіння на землі. Христос, будучи абсолютно безгрішним, смиренно підкоривши Себе волі Отчій, смиренно ж і хреститься в Йордані в покаяння, щоб показати
цей благословенний Шлях нам з вами – усьому людству. Тому в Символі Віри й немає оцього: “і
хрестився в покаяння”, бо це було б все одно, що сказати: “Смирення, яке смирилось”; чи “Любов, яка
возлюбила”.
російського православ’я та їх наслідувачів в Україні про нібито “безблагодатність” української мови.
Хіба уже по мові дається благодать, а не по вірі?! Та й Господь насправді не слова слухає, а серця
людські. Слова ж – не Йому потрібні, але нам, немічним, як про це сказав іще святий Отець Церкви, преподобний Ісак Сирійський: “Тиша є таємницею майбутнього віку; словеса ж – суть зброя віку
цього”.
Що ж до благодатності (у тому смислі, як це розуміють означені ревнителі чистоти мови
православних богослужінь), то не староболгарська мова повинна була б бути “найблагодатнішою”, але
давньоєврейська (мова гебру, іврит), що нею написані книги Святого Письма Старого Заповіту, або
арамейська, якою розмовляв Сам Христос та учні Його, або, зрештою, давньогрецька, що нею
представлено більшість книг Священного Писання Нового Завіту. Та й сучасна зрусифікована
церковнослов’янська мова далеко уже не є тією староболгарською (точніше солунським діалектом
староболгарської), що її запровадили як мову богослужбову на наших теренах святі брати Кирило (в
миру Костянтин) та Мефодій.
Мова ця була доречною, а отже й прийнятною тоді, влітку 988 року, коли наступило офіційне
уже охрещування киян. У той час і прийнято було потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й
болгарський правопис, що його упорядкували просвітителі слов’янських земель та їхні учні. Цей
правопис зветься старослов’янським, і мова, що прийшла у церковне життя, мова староболгарська, –
була на той час прийнятною для русичів, адже Київ стояв у самому центрі східнослов’янського
державного життя. Від святих Кирила й Мефодія отримали ми і переклад Святого Письма з грецької на
слов’янську мову. Сьогодні ж нею не розмовляють навіть самі болгари та македонці, втім, як і сучасні
греки говорять новогрецькою, а не давньогрецькою мовою.
До речі, щодо зрозумілості мови Богослужінь. З цього приводу пригадується така собі оповідка.
Одна бабуся, коли її запитали, чи подобається їй храмова служба, відповіла: “Дуже подобається: так
правлять, так правлять! Усе життя до церкви ходжу. Ось лишень не розумію, що то за «Оксана на
47
вишні», а чи «оса на вишні»
Дійсно, навіть випускники духовних академій тримають у себе саморобні словники, щоб
зрозуміти суть написаного цією мовою. Хай спитають у своїх парафіян ті, хто твердить, ніби
церковнослов’янська є “всім слов’янам зрозумілою”, чи розуміють вони, коли чують у молитвах перед
літургією такі, наприклад, вирази: “тук свой затвориша” , або “яко скимен обитаяй в тайных” ?
Можна вказати на вирази ще складніші, як от слова з 67-го псалма: “Вскую непщуете, горы
усыренныя?” (Псалом 67, 17 вірш). І таким неясним для розуміння більшості вірних виразам “несть
числа”.
Про необхідність говорити у церкві лише зрозумілою мовою навчав іще святий апостол Божий
Павло. У Першому своєму посланні до коринфян він виразно наставляє:
“Як говорить хто
він духом говорить таємне…
Як говорить хто
Бо коли сурма звук невиразний дає, – хто до бою готуватись буде? Так і ви, коли мовою не
подасте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!..
Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів
(14 розділ, 2, 4, 8–9, 19 вірші).
Про день же П’ятидесятниці, коли зійшов Дух Святий на апостолів, читаємо:
“Усі ж вони сповнилися Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, я к ї м Д у х
п р о м о в л я т и д а в а в (тож з волі Божої – молитися й проповідувати рідною мовою!).
Перебували ж в Єрусалимі... люди побожні від усякого народу під небом.
А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, – та й дивувалися, бо к о ж е н і з
н и х т у т п о ч у в , щ о в о н и р о з м о в л я л и ї х н ь о ю в л а с н о ю м о в о ю ! . . ”
(Діяння, 2 розділ, 4–6 вірші).
Тому-то мовне питання у церкві є питанням насправді не церковним, а політичним, – тож не
даймо себе ошукати!
І останнє, що стосується рідної нашої мови, країни та церкви. Питання, насправді, риторичне: як
діти називаються оті, які мовчать, коли безчестять маму?..
приходом Своїм? Шлях до Отця, шлях до Божого Царства Любові, шлях до спасіння. Що це за шлях?
Ц е й ш л я х – т о є ш л я х с м и р е н н я .
Саме смирення, за словом преподобного Івана Ліствичника, і є “духовним ученням Христовим, яке мислено приймається достойними в комору душі”. “Я – дорога, і правда, і життя. – навчає Господь,
– До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене
“Візьміть на себе ярмо Моє
від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий
“Хто не візьме хреста свого…” Х т о н е в і з ь м е х р е с т а с м и р е н н я , хто не піде за
Ісусом – той недостойний Його: недостойний зватися християнином, недостойний самого спасіння!
Що представляє собою буквально хрест? Це перетинання двох ліній – горизонталі із вертикаллю.
Горизонталь символізує собою землю, твориво, людське життя; вертикаль відповідно – Небо, Бога-
Творця, буття Божественне. На перетинанні цих двох прямих: волі людської з волею Божою, життя
людського з життям Божим, серця скорботного та смиренного з благодаттю Всесвятого Духа і
відбувається спасіння наше – розп’яття, смерть та воскресіння духовні.
“Я щодень умираю”, – свідкує апостол Павло (1 Коринфянам, 15 розділ, 31 вірш). Ми повинні
щодень покаянням розпинати в собі гріх разом з Христом (“Покаяння двері відкрий нам, Життєдавче…”); щодень очищуватись, тобто помирати для гріха разом з Ісусом (“…прийди, і вселися в
48
нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші”); і щодень же й воскресати разом із
Ним у життя вічне (“…знавши що Той, Хто воскресив Господа Ісуса
“Бо й юдеї (“юдеї” – тут віруючі) жадають ознак (чудес, надмирних знамень), і греки (“греки”,
“елліни”, мовою символів – світські, погани, ті, що не відають Бога) пошукують мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого (тут – проповідуємо Бога смиренного, проповідуємо
Смирення), – для юдеїв згіршення (спокуса, ганьба), а для греків – безумство (глупота)” , – научає
апостол (1Кор. 1.22–23).
Нажаль, сьогодні, як і в часи першого приходу Христового, Боже вчення смирення є спокусою як
для зфарисейщеного, занедбаного “виноградника Божого” – номінальної церкви останніх днів, яка
приносить Богові “дикі ягоди” розбрату, нелюбовності, агресії та користолюбства, так і для незнаючого
істинного Бога світу. Як і сказав Господь: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки
Втім, світ схоже швидше приходить до розуміння Божих істин, аніж фарисеї від релігії (так само, як ближчим до Христа виявився й умиваючий руки Пилат, аніж книжники та фарисеї, які вигукували:
“Розіпни, розіпни Його!.. Кров Його на нас, і на дітях наших!..”). І сьогодні бачимо, що світ таки
швидше приходить до розуміння необхідності глядіти вигоду своєму ближньому (адже в кінцевому
результаті такий пошук є вигідним для обох сторін); більш щирий він і у ставленні до благодійної
діяльності, у шуканні різного роду компромісних рішень. Таким чином, не релігія, а саме світ посів нині
перші позиції у розважливім ставленні до смирення – а отже й до Божої ідеї! “У нас виникли проблеми
– що ж, давайте повернемося до них обличчям…”, – ця сентенція стає гаслом сьогоднішнього
цивілізованого (і у першу чергу ділового) світу. Адже смирення у тому й полягає, щоби прийняти
ближнього свого та обставини власного життя такими, які вони є: без страху й тривоги, без гніву й
роздратування, без гордощів та образи. “Хто ж із вас, коли журиться, зможе додати до зросту свого
бодай ліктя одного?..” (Мф. 6.27).
Насправді у цьому немає нічого дивного. Те, що ми спостерігаємо тепер, є власне здійсненням
пророцтва: “Отак будуть останні першими, а перші – останніми!”, та “Господь бо новину створив на
землі: жінка спасатиме мужа
церкви, пробудження сплячого пророка Божого – пророка смирення, пророка миру Йони (ім’я “Йона”
перекладається як “голуб”, що біблійною мовою означає – “мир”). Попереду – другий прихід Христів: прихід Христа спочатку ч е р е з в і д р о д ж е н н я д у х о в н о г о в ч е н н я Й о г о –
в ч е н н я с м и р е н н я ; а потім і буквальний, містичний прихід Господа у славі – п р и х і д в
н а ш и х с е р ц я х .
“Бо Божеє Царство всередині вас!..” – навчає Христос. “…І ті, хто вживають зусилля, хапають
його”.
Тож, за словом Господнім, відречімося себе, візьмімо хрест смирення, та й ходімо і ми за
Ісусом…
необхідно визначитися: а що таке є гріх взагалі? І відповідь на це питання дає святий апостол Іван
Богослов у Першому своєму соборному посланні: “Бо гріх – то беззаконня” (1 Івана, 3 розділ, 4 вірш).
Отже, гріх – це ніщо інше, як порушення Закону Божого.
Друге питання: Чому “первородний?” Очевидно тому, що він був звершений, по-перше, праотцями нашими, Адамом та Євою (першими людьми, точніше першою цивілізацією людей, а іще
точніше – першою цивілізацією людей віри, зображених у Біблії під образами Адама і Єви). І, по-друге, тому що гріх цей потенційно притаманний кожній людині від народження її.
49
У чому ж полягав гріх перших людей? У тому, що вони не послухались свого Творця, зазнавши
забороненого плоду. Який саме “плід” вкусили Адам і Єва? Плід з духовного дерева пізнання добра й
зла. Не яблука і не груші забороняє їсти нам Господь! Він забороняє куштувати духовні плоди пізнання
добра через зло!..
Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам, маємо право вибору: чи ужити плід з “древа життя”
– дерева богоєднання, дерева пізнання Бога, пізнання блага, добра через добро посередництвом
виконання волі Його. А чи вкусити забороненого плоду із “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким
чином добро через зло (за словом апостольським: “так, як через огонь”), що власне і сталося ув Едемі –
духовному “саду Божому” – райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і Богом.
Іще з періоду навчання у школі відомий кожному закон збереження енергії. З шкільної ж лави
відомі нам і поняття взаємозв’язку енергій потенційної та кінетичної. У повній мірі це стосується й
тонких енергій. Поки яблуко іще висить на гілці – його потенційна енергія є максимальною; кінетична
ж – дорівнює нулю. Але щойно яблуко, відірвавшись від вітки, починає своє падіння, – одразу ж
наступає й плавний перехід потенційної енергії в кінетичну.
Аналогічно і в житті нашому. Кожна дитина у момент свого народження уже має в собі
потенційну енергію гріха (ось він, “первородний гріх”!). Це так званий “закон плоті” – звірячі інстинкти
наші, успадковані нами разом із куприком, – так би мовити духовний рудимент хвоста.
“Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком (бо душа моя створена за
образом і подобою Божою, і прагнення до богоєднання закладено в мені уже від народження мого), та бачу [й] інший закон у членах своїх (себто такий, який діє уже всупереч Божественній
програмі обоження творіння, і який прагне повернути закон розвитку усього створеного – Божий закон
еволюції – назад: знову до тваринного, звірячого, плотського стану. Стану, коли людиною володіє не
розум, але інстинкти), що знаходиться в членах моїх.
Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?
Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого (тільки Бог силою благодаті, мирним Своїм
Духом, Який через смирення мені дається, через Христа у мені, – Той мене визволить: Отець, через
Сина, Духом Своїм Святим!)…” (Римлянам, 7 розділ, 22–25 вірші).
“Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів” (одне єдине, яке тільки й дає перемогу духа над
плоттю), – сповідує Церква у Символі Віри. Воістину, так! Купіль хрещення – ось та живодайна купіль
відродження, та духовна баня вічного буття, яка очищує, звільняє нас від супротивного нам закону
плоті нашого. І мова тут не про саме лише таїнство чи обряд, але – і в цьому суть! – про велике таїнство
занурення (“хрещення” – грецькою “баптисма” – українською “повне занурення”) в Слово, у Віру та
Благодать в ім’я Отця (віра, яка від слова Божого: “Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя…”), і
Сина (всиновлення, втілення, виконання цієї віри смиренної у житті християнина, що і є насправді
“визнанням Христа во плоті” – в нашій плоті!), і Святого Духа (одухотворення, оспівування, розповсюдження її навколо себе: “Спасися ти – і тисячі навколо тебе спасуться…”).
й інше – зло, і те й інше – гріх, але більшим гріхом було б не вчинити меншого.
Класичний приклад тому – ситуація, яку пережили багато родин віруючих і вірних християн у
роки Великої Вітчизняної війни, переховуючи у себе збіглих військовополонених, або єврейські
родини. На пряме запитання: “Чи переховуєте ви когось?” відповісти “так” – тоді означало кінець як
для нещасних, що ховалися, так і для власної родини. Відповісти ж “ні” – порушити дев’яту Заповідь,
“Не свідкуй неправдиво”. Із двох зол тоді обирали менше...
Те саме можливе, щоправда в іншій конфігурації, і стосовно змісту заданого запитання –
порушення Заповіді “Не вбивай!”. Бо ж усі Заповіді перед Богом однакові: порушуючи будь-яку з них –
порушуєш усі.
50
Подібні ситуації вчиняються переважно тоді, коли людина іще недосконала, іще не зреклася
своєї гордині, своєї волі, і вибирає сама, а не водиться виключно Духом Святим. Якщо, за Словом
Божим, іще “підперізується й ходить, куди бажає”, а не “простягла свої руки”, не віддалася повністю на
волю Божу, не зреклася себе, і “Інший Утішитель”, Дух Правди, не “підперезав її, і не веде”, куди й не
хоче її плотський розум. І про таку проблему недосконалого вибору я уже розповідав у книзі “ІЩЕ
НІЧ...” (див. розділ “КОЛИ СТАЛАСЬ БІДА...”).
Якщо говорити про стосунки держави та Церкви, та про пов’язані із цим проблеми, то звісно, Церква відділена від держави, але держава не відділена від Церкви. Вірні Церкви є водночас і
громадянами країни, і з цим, без сумніву, треба рахуватися.
Що стосується армії та силових структур держави, то церковна ієрархія, чернецтво, взагалі
духовні левити – прилучені до Божої справи, відокремлені від світу служителі Церкви (і не лише
номінальні, але й вибрані миряни), які є провідниками християнських ідей, і які, власне, й
репрезентують для урядових інституцій церкву Христову, повинні триматися мудрого нейтралітету.
Хай кесар займається кесаревим! Силові питання – суть світські, а зовсім не церковні, і завдання церкви
Божої не заохочувати “кесаря” до силових дій, а навпаки, там де це можливо, звати до повного їх
уникання:
“Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, Говорить Господь” (див. Захарії, 4 розділ, 6
вірш).
Треба розуміти, що на певному етапі розвитку суспільства силові структури – армія, поліція, служба безпеки тощо – є об’єктивно необхідними атрибутами держави головно з причин зовнішніх та
внутрішніх небезпек її соціальному спокою. Однак у кожного свої задачі. Задача Церкви – це духовне
просвічення суспільства, бути “школою смиренномудрості і джерелом благодаті”. Заповідь же “Не
вбивай” у любому випадку залишається – “Не вбивай”, і нічого тут не можна ні віднімати, ані додавати!
Тому-то Іван Хреститель і не наказує воїнам полишати службу в армії, але навчає їх Божим
заповідям:
“Питали ж його й вояки й говорили: «А що нам робити?» І він їм відповів: «Нікого не
кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю...»” (Луки, 3 розділ, 14
вірш).
Спастись може кожний, незалежно від своєї професії, аби виконував він заповіді Божі. І діяти
повинен кожен у міру того, скільки може вмістити. Тож віддайте кесарю кесареве, а Богові – Боже.
А служити в армії, чи не служити, брати при цьому до рук зброю, чи не брати, стріляти з неї, чи
не стріляти, і якщо стріляти, то куди – це є право вибору кожного. Ми створені Богом за образом Його, себто вільними, а тому й вільні самі обирати свій шлях. Тож вдосконалюймося духовно! А відтак і
діймо: всяк згідно з рівнем своєї досконалості, максимально наближуючись до вищої її планки –
Христа, – завжди пам’ятаючи, що “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові”, та “Бог приведе
кожну справу на суд” (Римлянам, 14 розділ, 12 вірш, також Екклезіаста, 12 розділ, 14 вірш).
“НЕ ВБИВАЙ!” – говорить Господь...
чи іншій загрозливій ситуації, відчуваємо оте неприємне “смоктання під ложечкою”, слабкість, а інколи
навіть і нудоту. Холодний піт, тремтіння кінцівок... Що це? Що відбувається у той момент, коли нами
оволодіває цей тваринний інстинкт? І невже пояснення криється лише у банальному інстинкті
самозбереження? А якщо навіть і так, то чи не використовує його х т о с ь у своїх власних, корисливих цілях? К о м у це може бути вигідно?
Для того, аби дати відповідь на це запитання, необхідно зрозуміти, що єдиним творцем енергій
(творцем “вселенської енергії любові” – за висловом архієпископа Луки, в миру професора, доктора
медицини Войно-Ясенецького) є Господь Бог. Саме тому Він і називається “Творець”. Сатана ж –
вселенський дух злоби – не продукує енергії, бо й сам є лише творінням. Але погляньмо, яку велику
силу він має! Настільки велику, що Святе Письмо називає його “князем світу” та “богом віку цього”...
Де ж бере він силу цю? Звідки у нього стільки енергії? В і н к р а д е ї ї у н а с з в а м и ! Це ми, 51
навіть і не усвідомлюючи того, годуємо, живимо ворога роду людського! Тому-то у Біблії сатана
відомий також і як злодій та ошуканець, який “грішить від початку” (1 Івана, 3 розділ, 8 вірш).
Диявол не може уловлювати так би мовити “високочастотної”, “гарячої” енергії Божої
безпосередньо, – вона попросту пече, знищує його як муху окріп, спалює усе нечисте подібно “вогню
поїдаючому”. Він може сприйняти л и ш е “ н и з ь к о ч а с т о т н у ” , “холодну”, трансформовану
уже енергію. А ми з вами – і є насправді отими “трансформаторами”!
Згадаймо. Нас викликають до начальника, що називається, “на килим”. Уже підходячи до
кабінету та чуючи за дверима розгніваний голос “шефа” ми відчуваємо знайоме “смоктання”. Виходячи
ж після “екзекуції” – чуємо таку слабкість, що ледь тримаємося на ногах, і схожі з вигляду на
вичавлений лимон. Що ж сталося? Та просто з нас висмоктали енергію! А конфліктну ситуацію та
нестриманого начальника сатана використав легко як інструмент – такий собі нехитрий “апарат для
енергодоїння”.
Існує ш і с т ь о с н о в н и х в и п а д к і в , к о л и с а т а н а з а б и р а є у н а с с и л у .
Запам’ятаймо їх, і с м и р е н н я м , с т р и м а н і с т ю т а м о л и т в о ю спротивмося дияволу, то
й утече він від нас (Якова, 4 розділ, 7 вірш):
1. Страх, тривога.
2. Гнів, роздратування.
3. Гордощі та образа (як зворотна сторона тієї-таки гордості).
4. Суєта, поспішність, розсіяність та марнослів’я.
5. Усяка нестриманість “язика, серця та черева”.
6. Перевтома.
Боже страждає, “зітхає й мучиться аж досі” (див. Римлянам, 8 розділ, 22 вірш)?
Сьогодні широко відомою є оця сентенція: “Краса врятує світ”. Мені ж більш імпонує інша:
“Страждання урятують світ”. Так, саме страждання! Чому? Тому що скорботи ведуть нас, самолюбних
та неслухняних, до смирення, а смирення – то єдиний шлях спасіння: Бог бо противиться гордим, смиренним же дає благодать (див. Якова, 4 розділ, 6 вірш; 1 Петра, 5 розділ, 5 вірш)...
Смирення – єдиний правдивий шлях спасіння: шлях очищення, вдосконалення, одухотворення
тварі. Та чи смиренні ми насправді у нашому житті? Чи не як тривога, то до Бога? На жаль, саме так у
більшості випадків і є. На жаль, лише тоді, коли ми страждаємо, здебільшого ми й стаємося уже тихими, незлими та сумирними. Як кольнуло десь усередині – то одразу: “Ой, Боже!” Ось, уже й за Бога
згадали... Іще раз кольнуло, уже сильніше – і “Господи, за що?!” Чудове запитання, початок мудрості –
страх Господній... У лікарні, як відомо, крутих норовом немає – м’якшають твердосерді (одначе знову-
таки в залежності від серйозності хвороби). Усі тихенько, смиренно вишикуються біля ординаторської
зі своїми шприцами й ампулами у руках, а чи мовчки прямують на процедури... З’являється час і на
роздуми про сенс життя, і на молитву. Та й думки про смерть повертають усе з голови на ноги, допомагають вірно визначити життєві пріоритети. Так “зупиняємося на шляхах своїх”. Так робимося
смиренними...
Сказане вище висвітлює лише один аспект, одну з причин наших страждань. Насправді ж їх є
багато, і пам’ятаймо, що не Господь є прямим причинцем їх. Він, як сказано, “жне там, де не сіяв, і
збирає там, де не розкидав”. Сіє й розкидає страждання “князь світу цього” й “бог віку цього” – сатана: вселенський дух злоби піднебесної сфери, плотський наш розум. Він живе, діє в нас, цей геній гордості, лінивства та лукавства нашого. Це він сьогодні править бал в серцях мешканців землі, і від нього в
дійсності усі неправди й проблеми, біди та спокуси світу. Ліки ж від них є одні – благодать Божа, що
подається нам по вірі нашій смиренній. І перший крок до неї – щире покаяння.
Взагалі ж існує чотири випадки, коли Бог допускає нам страждання:
1. Грішнику, щоб навернути його до віри.
2. Праведнику, коли він збочує з правдивої дороги, щоби повернути його.
3. Праведнику для вдосконалення, бо “сила Божа здійснюється в немочах” (2 Коринфянам, 12
розділ, 9 вірш).
52
4. Святому праведнику, щоб засоромити сатану (приклад праведного Йова).
Втім, останній варіант – явно не для більшості з нас...
головою, чим заплатити за квартиру або вивчити власних дітей? Безперечно, ні! Він прийшов для того, щоб ми мали життя, “і подостатком щоб мали”. Бо якщо ми, будучи злі, прагнемо доброго статку для
дітей своїх, то наскільки ж більше Татусь наш, що на Небі сущий, Ім’я Якого є Любов, бажає щастя нам
з вами! Тож знає Отець наш Небесний, що всього того нам потрібно. Шукаймо ж найперше Царства
Божого й правди Його, – а все це нам додасться...
Що таке Щастя? Яка універсальна формула його? ЩАСТЯ – ЦЕ МИР! Це найбільш повне
задоволення духовних та фізичних потреб людини, при безумовній домінанті перших. Саме дві ці сфери
людського життя й повинно нам оптимально обстояти. На одному крилі не полетиш. І дійсно, не можна
бути щасливим без духовного задоволення, хай навіть дім і був би “повною чашею” (згадаймо того ж
таки митаря Закхея, що був духовно “малий на зріст”, – див. Євангеліє від Луки, 19 розділ, 1–10 вірші).
Так само й на фізичному рівні: хіба можна бути щасливим тоді, коли, скажімо, ви голодні, або вам
холодно, або ж у вас нестерпно болить зуб? Тож два крила! Але пам’ятаймо, що сенс життя – саме
духовне вдосконалення людини, а отже з часом духовна частка має ставатися дедалі більшою, матеріальна ж – дедалі меншою: “віддай плоть, і прийми Дух”, – навчають Святі Отці.
Коли ми іще діти, то мріємо: ось виросту, зароблю сто гривень, зайду у магазин і куплю усі торти
й тістечка, та всю солодку воду, яка там є!.. Коли ж стаємо дорослими, то з посмішкою згадуємо дитячі
наші мрії. Так само й тут: чим дорослішою духовно, чим досконалішою стає людина, тим менше
матеріальних потреб вона має, і тим більше цінує духовне. А приходить час – і речове у житті її
згортається до рівня лише вкрай необхідного, людина врешті-решт робиться вільною від нього.
Що насправді потрібно людині? Чи дійсно нам необхідні усі ті речі, якими ми себе оточуємо, і
надбанням яких палаємо все своє життя? А може усе це лише “про людське око”, лише для потішання
власної гордині, щоб не бути “гіршими від людей”? Аби дати нелукаву відповідь на це запитання –
варто просто на хвилинку уявити себе на безлюдному острові, і скласти реєстр необхідних нам речей. І
з’ясується, що не потрібні нам ні стильні меблі, ні фасонистий одяг, ні вишукана обстановка тощо.
Навпаки, в ціні будуть прості, дешеві, але міцні й добротні речі. То для чого це все? Для кого
стараємося, зі шкіри пнемося, щоб придбати?..
Тож не турбуймося надто про завтрашній день – живімо, а не тільки-но забезпечуймо життя; віруймо, працюймо, і Господь не полишить нас, як і сказано: “Не журіться про життя своє – що будете
їсти та що будете пити, ні про тіло своє, – у що зодягнетеся”.
Якщо ми дійсно праведники Божі – тобто шукаємо правду, знайшли її в Ісусі Христі – у смиренні
та любові, і йдемо цією дорогою правди, яка веде в життя вічне, то, будьте певні, на 100% збудуться
слова псалмоспівця Давида:
“Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків
його, щоб хліба просили” (Псалом 36 (37), 25 вірш).
Та й поки ми іще діти у вірі, і ще тільки робимо перші кроки на шляху правдивого зростання
нашого, – то й тут не сумніваймося, дасть нам Господь “усі торти й всі тістечка”, що їх ми бажаємо
мати. Поки іще бажаємо мати їх...
рахунок багатство, стараються утримати в будь-який спосіб владу, здатні обманювати, вдаються до
наклепів, а Бог їх тримає на землі... Невже це справедливо, коли чесні люди, які керуються у своєму
53
житті законом справедливості, нерідко страждають, а ці живуть і потішаються? І чому далеко не завжди
зло карається (не державним законом, а Богом)? То Бог є милостивий, чи справедливий?
Відповідь на це запитання насправді вміщена у 36 (37)-му псалмі Давида:
“Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних, бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина – пов’януть!..” (читай
Псалом 36 (37) повністю).
Насправді через свою банальність істина “не в грошах щастя” не перестає бути істиною. Тож, по-
перше, тим людям, які сіють зло, зовсім не добре на світі! Це нам зі сторони так здається, бо ми не
можемо увійти в серце їхнє. А якби увійшли, то, запевняю вас, не знайшли б там ні миру, ні радості, ні
щастя. Ми побачили б лише пекельний вогонь ненависті і гріха, та невсипущу черву вічного
невдоволення. Зовнішність оманлива, і за маскою успішності та потішання завжди приховується
обличчя страждання.
Пристрасть, яка б вона не була – чи то злість, чи заздрість, чи жадібність, чи владолюбство, чи
лицемірство, чи неправдомовство, чи інша яка пристрасть душевна а чи тілесна, неодмінно є джерелом
руйнації, а отже страждання (тому вона й “пристрасть” – від “страсть”, “страх”, “страждання”). Як
висловився святий отець Церкви Григорій Богослов, ми “сластолюбством купуємо собі пошкодження”.
У самій суті пристрасті гріховної потенційно уже закладена ідея страждання в значенні руйнації, поневолення (рабства гріху) та смерті. Тому “раб гріха” не може бути щасливим за визначенням, бо не
може мати справжнього, не сурогатного задоволення своїх духовних та фізичних потреб.
По-друге, хто сказав, що зло не карається?
“Не бариться Господь із обітницею (із обітницею “Я відплачу, Мені помста належить!”), як
деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі
навернулися до каяття.
День же Господній прибуде, як злодій вночі...” (2 Петра, 3 розділ, 9–10 вірші).
Господь довго терпить, дає нам шанс, чекаючи покаяння нашого! І це стосується як кожного
окремо взятого грішника, так і людства у цілому. Тому не звинувачуймо Його у вселенському злі – у
бідах та стражданнях наших. Він “жне там, де не сіяв, і збирає, де не розкидав”. Це ми з вами
розкидаємо! Ми сіємо зло! Це з нашої ласки – через гордість, лінивство та лукавство наше – князем
світу цього і богом віку цього є не Бог, а сатана!..
Ось вам і відповідь на поставлене запитання. Стосовно ж останнього пункту: “Бог є милостивий
чи справедливий?” – то відповім однозначно: і милостивий, і справедливий, бо Він є ЛЮБОВ. Бог
безпристрасний, але не байдужий. Він любить, шкодує, співчуває, радіє. Однак справедливий Він не у
нашому, людському розумінні цього слова. Як повідає старець Силуан (Антонов):
(несправедливий – неправедний – неправдивий)
Зупинюся на деяких пунктах Вашого листа. І перш за все – на Вашому душевному стані.
54
Страх, неспокій, невпевненість, про які Ви пишете, суть результат втрати благодаті Всесвятого
Духа. А це буває через гордість, лінивство та блуд наш зі світом. І причина цих проблем завжди
криється у першу чергу в нас самих. Втім, вагомий “внесок” у те, що з нами відбувається, вносять також
батьки, суспільство та церква, які не навчають, як належить, чад своїх. Як і сказано: “Погине народ Мій
за те, що не має знання...” (Осії, 4 розділ, 6 вірш). Про те ж, що конкретно робити у даному випадку, а
також у всіх трапунках, коли маємо проблеми в сім’ї, із здоров’ям, матеріальні та на роботі я детально
написав у “ПАМ’ЯТЦІ ДЛЯ ТИХ, ХТО ШУКАЄ СПАСІННЯ”, яку Господь благословив мені скласти
як відповідь на подібні запитання (див. Додатки до цієї книги
Далі Ви пишете, що “секс – це гріх”. Насправді ж не секс, як статеві відносини, сам по собі є гріх, але секс без любові, тобто той-таки блуд! А її, цієї любові, у ваших стосунках, як видно з листа, насправді й немає! Присутня сама лише декларація любові. І це біда більшості молодих людей
(особливо ж це робиться помітним в останні часи), які з головою кидаються у вир “дорослого життя”, стають на “рушничок щастя”, навіть і не усвідомлюючи насправді, що це таке – правдиве кохання. Не
відаючи не лише чистої любові, але й смирення, як шляху здобуття її (“Мене лякає те, що він у всьому
хоче бути главою... Цим він принижує мене...”). Плутаючи любов і хіть, любов і часове захоплення, любов і нехитру симпатію. “Він (вона) мені подобається” – ось єдиний “аргумент” на користь спільного
життя, який звідують батьки від своїх “дорослих” дітей. А коли навіть і “Я люблю його (її)” – то
здебільшого мається на увазі те ж таки “подобається”.
Любов – це союз досконалості. Любов – над усе. Любов, якщо вона є, покриває багато гріхів
(навіть і гріх хули на Господа – “невіри у Святе Письмо”, про який Ви пишете). Але я к щ о в о н а
є ! Якщо ж немає, то:
“Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, – то став я як мідь
та дзвінка, або бубон гудячий!
І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб
навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо!
І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, –
то пожитку не матиму жодного!..” (1 Коринфянам, 13 розділ, 1–3 вірші).
Це гімн про Любов божественного Павла. “Ось чому у мене дуже великі сумніви щодо того, чи
будемо ми з ним щасливими...” – пишете Ви. Ось чому такі ж самі “дуже великі сумніви” щодо цього і у
мене також! Бо не в’яжеться оце Ваше: “Він егоїст... завжди думає тільки про себе... не цінує того, що
для нього роблять... не розуміє моєї душі... він поганий... моя любов може взагалі зникнути...” з
Павловими ознаками істинної любові:
“Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не
надимається,
не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає!..” (Там же, 4–7 вірші).
бунтівливого нашого часу, ворохобного нашого світу – година другого пришестя Христа у славі. Але
кінець цей – не буквальне знищення планети Земля. Аж ніяк! Не чекайте ні ангелів з вогнеметами за
плечима, які палитимуть підмісячну вщент, ані Антихриста, що всядеться в Ієрусалимському храмі як
Бог. У Писанні мова йде про духовні речі – про порятунок людини і людства! Слово Боже, віра
смиренна, благодать Любові Господньої – ось той “вогонь поїдаючий” усі стихії, усі пристрасті, усе
55
мирське, усе світське в серці грішної, земної (не “громадянина Неба” іще) людини. Ось той “вогонь”, і
ось та “земля”! Земля ж буквальна не для знищення була створена, але для життя:
“І святиню Свою збудував Він, як місце високе, як землю, що навіки її вґрунтував”
(Псалом 77 (78), 69 вірш);
“Поправді кажу вам: не перейде цей рід (рід людський, земля не буде знищена!), аж усе оце
(пришестя Христа) станеться” (Матвія, 24 розділ, 34 вірш);
“А за днів тих царів (за днів існуючих на землі держав, за днів існуючої, а не спаленої у вогні
землі)
Любові), що навіки не зруйнується” (Даниїла, 2 розділ, 44 вірш).
Тому і молимося: “Нехай буде воля Твоя як на Небі, так і на землі...”
Що ж стосується приходу на землю антихриста, то він уже давним-давно “у Божому храмі
сидить, як бог, і за бога себе видає” (2 Солунянам, 2 розділ)! Тут “бог” – сиріч “багатий”. “Багатий” на
істину, на віру, на благодать, про якого Господь:
“Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і
мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (див. Об’явлення, 3 розділ з 14 вірша).
Сьогодні цілком відкрився цей “відступник, беззаконник, призначений на погибель, що
противиться та несеться над усе”. Однак він не казковий чорт з рогами й хвостом, але дух новозавітного
фарисейства, дух гордині та нелюбовності, – зцілена голова звірини, що взяла силу від сатани! І
відкрився він у розп’ятому тілі Христовому – в церкві Божій...
Раніше, у дні апостолів, ця “таємниця беззаконня” була уже в дії. Але не звершувалася вона доти, доки не був “усунений із середини” тіла номінальної церкви утримуючий від смерті її дух Христів, що
діяв через апостолів – живих свідків і благовісників Христового вчення – Вчення Смирення та Любові.
Сьогодні ж – в останні дні – цілком уже виявився цей “беззаконник, що його Господь Ісус заб’є духом
вуст Своїх
Антихрист = анти + Христос, тобто анти-Христос.
“По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою...” (Івана, 13 розділ, 35 вірш);
“Візьміть ярмо Моє на себе й навчитеся від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем...” (Мф.
11.29).
Чи маємо любов у серце своєму? Чи маємо смиренність? Чи приймаємо ближнього свого таким, який він є? Що чуємо з амвонів церков? Благословення чи прокльони? І взагалі, називаючи себе
“християнами”, чи знаємо, що вчення Його, яке вказує нам шлях до Отця, є вчення про святе й
найсолодше СМИРЕННЯ ХРИСТОВЕ? Чи пам’ятаємо саме значення цього слова? Чи не плутаємо
смиренність із рабською покірністю або святенницькою єлейністю, зі злочинною байдужністю або
елементарною бездіяльністю?.. Чи дійсно учні Христові?
Якщо ж не Христові – то чиї?
“Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає” (Мф. 12.30).
“Проти” – є “анти”. Антихристові, антихрист, антихристи!..
“Діти, – остання година! А що чули були, що антихрист іде, – а тепер з’явилось багато
антихристів, – з цього ми пізнаємо, що остання година настала!
Із нас вони вийшли (як здичавіла гілка – вони повстали із лона Церковного, але уже не є
овечками Господніми, хоча, в засліпленні духовному, й вважають себе Її синами), та до нас не
належали (були віруючі, але не вірні). Коли б були належали до нас (якби були істинно учнями
Христа – смиренними та любовними), то залишилися б з нами (залишилися б християнами не де-юре
лише, але де-факто – тими, хто змиряється, хто “збирає з Христом”); але вийшли (але вони відпали від Христа), щоб відкрилося, що не всі вони наші (що не всі
номінальні християни є християнами реальними, але багато-хто – антихристами, явленими в образі
ангелів світла)…” (1 Івана, 2 розділ, 18–19 вірші).
56
Азійських церков, але вся повнота номінальної церкви Нового Завіту в контексті її духовно-історичного
розвитку. Від “Ефеської” церкви апостольських часів (“Ефес” означає “бажаний”) – крізь морок
середньовіччя “Сардійської” (“...Я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий”) і
відродження “Філадельфійської” (“...Ти зберіг слово терпіння Мого”) – до “літеплої” церкви останніх
днів, духовної Лаодикії нашого часу (“Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не
знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!”).
Що ж стосується того, щоб поцінувати ті чи інші церкви та громади на предмет їхньої угодності
або неугодності Богові, то в принципі це можливо, але справа ця – явно невдячна уже хоч би тому, що
volens-nolens спричиняє суд людський. Класичний приклад подібної помилки – спроба зробити
“перепис населення” народу Божого (дати оцінку, визначити відсоток праведників) царем Давидом. Чим
закінчилася вона? Карою Господньою (див. 2 Царств (2 Самуїлова), 24 розділ)!..
Усі “двори ізраїлеві” нині перебувають у запустінні духовному, але й Залишок Божий – ягнички
Христові – також є у всіх дворах! Тому надамо Господові судити нас, грішних, пам’ятаючи й про
мірило цього Суду – СМИРЕННІСТЬ ТА ЛЮБОВ. І хай допоможе нам Бог “зберегти Слово свідчення
Ісуса, і не відректися віри Його”. Амінь.
вносять люди. Тому, говорячи про правдивість науки, необхідно казати радше про правдивість
с а м и х н а у к о в ц і в . Якраз це і є ключовим у даному питанні. Який же критерій цієї правдивості?
Н е у п е р е д ж е н і с т ь у д о с л і д ж е н н і буття, яка унеможливлює підтасування даних
наукових вивчень під заданий результат (згадаймо пріснопам’ятне “вистригання колосків” у роки
недавньої нашої минувшини).
Неупереджений же дослідник природи обов’язково побачить за самим фактом буття – його
Першопричину, себто Творця (бо ХТО ж тоді порушив первісний “стан абсолютної рівноваги”,
“первинний квантовий вакуум” “на початку” – тоді, коли ні матерії, ні простору, ані часу іще не було?).
Спостереже за законами її – як фізичними, так і духовними – Законодавця. За програмою розвитку
матерії від простих до складних її форм (від неорганічної, через органічну, до вищої її форми – Homo sapiens – Людини, матерії розумної, й аж до найвищої, до ангела – до матерії тонкої, духовної) –
непогрішного “Програміста” цієї Програми. Побачить не “мудру саму по собі природу”, але
Премудрого її Творця та Вседержителя (хай навіть і нарече він Бога у творінні сущого
“Самоконтролюючою Системою”).
57
впроваджений римським імператором Юлієм Цезарем іще за сорок шість років до Різдва Христового. За
його наказом астроном Созиген реформував старий єгипетський календар, який доти діяв в імперії. Ця
реформа на той час була досить прогресивною і цілком виправданою, хоча календар і мав певні хиби й
неточності, в результаті яких за 128 років його використання мала набігати ціла “зайва” доба. Втім, він
був прийнятим в усьому тодішньому світі, а згодом його узяло й християнство, що було затверджено на
I Вселенському соборі (325 р.).
У 1578 році папа Римський Григорій XIII приймає рішення вдосконалити старий стиль
літочислення, замінивши юліанський календар на більш точний, новий. З його благословення група
європейських учених на чолі з астрономом Луїджі Лілліо і виробила більш точний сучасний так званий
григоріанський календар, яким ми й користуємося нині. Згідно з ним після 4 жовтня 1582 року відразу
настало 15 жовтня.
Історично новий стиль прийняли спочатку католики, згодом протестанти, а там і увесь світ.
Більшість православних церков (у тому числі і Константинопольська – Вселенський патріархат) також
живуть за новим стилем. З шістнадцяти автокефальних (самостійних: грецькою “автокефалія” – “сам
головую”) православних церков лише Сербська, Грузинська, російські й українські церкви тримаються
старого стилю. Старого стилю держаться й греко-католики.
Щоправда, додержання григоріанського календаря православними-“новостильниками”
стосується лише неперехідних свят – тих, які не залежать від дня святкування Пасхи і святкуються “у
числі”. Великдень, Вхід Господній у Єрусалим (Вербну Неділю), Вознесіння Господнє та День Святої
Трійці (П’ятидесятницю) усі православні святкують разом. Великдень (Пасха) згідно з рішенням того ж
таки Першого Вселенського собору відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного
місяця; Вхід Господній у Єрусалим – за тиждень до Пасхи; Вознесіння на сороковий, а П’ятидесятниця
– на п’ятдесятий день після Великодня.
Святкування Нового року за новим стилем у нас є святом світським, а не церковним, і ставитися
до нього необхідно як до світського. Це у першу чергу день підбиття підсумків прожитого року, усвідомлення допущених за цей період помилок та складання планів на майбутнє. Чи відзначати його?
А чому б і ні? Тільки відзначати пам’ятаючи, що надворі піст. Не думаю, що відсутність у новорічну ніч
на столі алкоголю, сала і яєць так уже зіпсує це загальнодержавне свято. Існує достатня кількість
рибних та інших вишуканих і цілком святкових страв та напоїв, які достойно виглядатимуть на столі. Та
й скакати і танцювати навколо ялинки зовсім не обов’язково, хоча це не виключає наявності самої
ялинки як традиційного атрибуту Нового року й об’єкту радості ваших малюків: не варто позбавляти їх
чарівності новорічної казки.
А щодо узгодження календарів та стилів то, упевнений, це питання не такого уже й далекого
майбутнього. Втім, не в стилях справа, а в нас. Бо не важливо, який стиль надворі, але який в серці
нашому.
Буквально слово “стиль” з латинської перекладається як “паличка для письма”. І “паличка” ця, як
і все оточуюче нас, насправді пише лише те, що ми дозволяємо їй писати. Як і сказав Господь: “Добра
людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе” (Матвія, 12
розділ, 25 вірш). Неважливо, що нас оточує – важливо як ми до цього ставимося. Тож нехай рік, який
настає, напише в наших серцях не вбиваючі душу слова агресії та нетерпимості, а животворчі слова
смирення й любові. І нехай допоможе нам в цьому Бог!
З Новим роком, кохані мої!..
ДОДАТКИ
Що ми, зазвичай, вкладаємо у поняття “ЩАСТЯ”? Що бажаємо один одному? Здоров’я, достатку, успіхів в роботі та на сімейній ниві.
Але я бачив людей здорових – і разом з тим нещасливих.
Бачив багатих – і водночас нужденних.
Бачив успішних в кар’єрі, наділених неабиякою владою – і до краю знедолених.
58
Бачив, здавалося б, благополучних у сімейному плані – і сильно горьованих.
Таким чином, щастя – це оптимальне задоволення духовних і фізичних потреб людини, і у першу
чергу – духовних! Чи можливе воно без мирного духа, без духа СМИРЕННЯ І ЛЮБОВІ? Чи можливе
воно взагалі БЕЗ БОГА?..
НІ!
Не обманюйте себе!
ЩАСТЯ – ЦЕ МИР ДУШІ.
Це ДУШЕВНИЙ СПОКІЙ, мир духа людського.
Це НАПОВНЕНІСТЬ БЛАГОДАТТЮ – позитивною внутрішньою (духовною) силою (енергією), яка допомагає долати усі труднощі земного буття.
Це ВНУТРІШНЯ СВОБОДА.
Це РАЙ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ.
Це РАДІСТЬ БОГОЄДНАННЯ З ОТЦЕМ (Бог є Любов) ЧЕРЕЗ СИНА (через смирення
Христове) ДУХОМ СВЯТИМ (вселенською духовною енергією Любові).
ХОЧЕШ БУТИ ЩАСЛИВИМ – БУДЬ НИМ!
“МИР СВІЙ вам даю!..” – указує Господь.
“Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені (усі нещасливі), і Я заспокою вас; візьміть ярмо
Моє на себе (ярмо покаяння, самозречення та смирення) і навчіться від Мене, бо Я лагідний і
смиренний серцем, І ЗНАЙДЕТЕ СПОКІЙ душам вашим (і знайдете щастя!)...” (Євангеліє від
Матвія).
У чому полягає сенс життя? – У ПОСТІЙНОМУ ВДОСКОНАЛЕННІ (одухотворенні,
“обоженні”) творіння аж до повного богоєднання із Творцем у вічному житті (власне, до здобуття таким
чином життя вічного).
Що ж далі, у вічнім житті? – СВОБОДА ДОСКОНАЛОСТІ, безсмертне блаженство
богопізнання, солодка безмежність духовного зростання, перехід усе на новий і новий якісний рівень
буття. “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого...”
Яким чином, якою силою діється це? – Це твориться силою Духа Святого – неречовинною, вселенською енергією Божою, яку Церква іменує БЛАГОДАТТЮ.
Що дає нам означена Сила у цьому житті? – Насамперед, породжує в серці нашому МИР або
ДУХОВНЕ УТІШЕННЯ – основу людського щастя; далі дарує ОЧИЩЕННЯ, що власне і є джерелом
вдосконалення; і, нарешті, подає БЛАГОСЛОВЕННЯ усіх сфер нашого життя – як внутрішньої, так і
зовнішньої (здоров’я, матеріальний статок, робота, сімейне благополуччя тощо).
Як отримати означену благодать? – Вона дається вільно – тим, хто праведно живе.
А що означає праведно жити? – Це значить ШУКАТИ правду, ЗНАЙТИ її в Ісусі Христі і ЙТИ
дорогою правди, яка веде у життя вічне.
У чому полягає правда Божа? – У СМИРЕННІ ТА ЛЮБОВІ, точніше у ПОКАЯННІ, САМОЗРЕЧЕННІ, СМИРЕННІ та ЛЮБОВІ. Розкрити серце своє перед Небом небес, не робити і не
випромінювати зла, смирити душу й тіло свої – ось віхи цієї Правди.
“Смирення – це духовне вчення Христове, яке мислено приймається готовими прийняти його у
житницю душі”, – навчає святий преподобний Іван Ліствичник.
٭ ٭ ٭
Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ!
ВОЗЛЮБИ, а для цього СМИРИСЬ, а отже, прийми ближнього свого та обставини свого життя
такими, які вони є – тобто без страху й тривоги, без гніву й роздратування, без гордощів та образи. З
МИРОМ! Не випромінюючи зло.
٭ ٭ ٭
СМИРЕННЯ – це явлений Ісусом Христом ШЛЯХ СПАСІННЯ (вдосконалення). У чому воно
полягає? Сьогодні ми майже втратили розуміння суті цього слова і плутаємо його із рабською
покірністю чи злочинною бездіяльністю, з ганебним догідництвом та низькопоклонством, з холодною
59
байдужістю або з святенницькою єлейністю. Ні ж бо! Смирення – це абсолютно активна життєва
позиція, а ніяк не погодження зі злом чи життєвими труднощами. У нас виникли проблеми? – давайте
повернемося до них обличчям. Смиренно можна (а часто й просто необхідно) сказати “ні!” “Смиренням
перемагай ворогів” – навчає старець Силуан.
Смирення – це внутрішня доброта, це духовна тверезість, це НЕВИПРОМІНЮВАННЯ ЗЛА.
Усякий неспокій суть пристрасть. СМИРЕННЯ Ж – ЦЕ ПОШУК МИРУ. Усе приймати, як із руки
Божої. РОБИ, ЩО НАЛЕЖИТЬ, І ХАЙ БУДЕ, ЩО БУДЕ: НА ВОЛЮ БОЖУ – ось основний принцип
смирення.
٭ ٭ ٭
Щастя – це внутрішній спокій, МИР ДУШІ, блаженний стан духа.
٭ ٭ ٭
Мир душевний дається мирним ДУХОМ СВЯТИМ; Дух Святий здобувається ПОКАЯННЯМ, САМОЗРЕЧЕННЯМ та СМИРЕННЯМ; смирення ж – СЛУЖІННЯМ, тобто ПЕРЕБУВАННЯМ У
СЛОВІ, ПОСТІ (стриманості) ТА МОЛИТВІ (сиріч аскезою).
٭ ٭ ٭
Піст – це СТРИМАННЯ ЯЗИКА, СЕРЦЯ І ЧЕРЕВА; молитва – ПОШУК ЗВ’ЯЗКУ ІЗ БОГОМ.
Перебувати у Слові – значить ЧИТАТИ Й ВИКОНУВАТИ (намагатися виконувати) його.
Самозречення – ВІДСІКАННЯ СВОЄЇ ВОЛІ та повне покладання на волю Божу, відсутність
усякого піклування: “І все життя наше Христу, Богу віддамо...”
Покаяння народжується ВІДЧУТТЯМ ВЛАСНОЇ ГРІХОВНОСТІ та ЩИРОСЕРДНИМ
БАЖАННЯМ ОЧИСТИТИСЯ (спастися).
٭ ٭ ٭
Істинна природа життя – це боротьба за Силу, здобуття смиренням мирного Духа Божого. ВІН
ЖЕ – УСЬОМУ НАВЧИТЬ.
٭ ٭ ٭
Царство Боже – то царство ЛЮБОВІ. Двері у нього – райські врата СМИРЕННЯ. Ключ до цих
врат – святий ключ ПОКАЯННЯ з плодами САМОЗРЕЧЕННЯ.
٭ ٭ ٭
Найвища насолода – це правдива НАСОЛОДА ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ.
٭ ٭ ٭
Сім кроків спасіння:
Перший крок – ВІДЧУТТЯ СВОЄЇ ГРІХОВНОСТІ (недосконалості, нечистоти) та БАЖАННЯ
СПАСТИСЯ (очиститись).
Другий крок – водна купіль ПОКАЯННЯ.
Третій крок – затулити вуста “саддукеям та фарисеям” у собі: сумніву та лукавству нашому, бажанню служити “і Господу, і мамоні”, – САМОЗРЕЧЕННЯ.
Четвертий крок – розп’яття та смерть для гріха на хресті СМИРЕННЯ Й АСКЕЗИ
СТРАЖДАННЯ (посту і молитви).
П’ятий крок – благодатне відродження у Бозі, “пахучі пелени” СМИРЕННЯ Й АСКЕЗИ
НАСОЛОДИ (священної молитви серця і уваги): “триденне суботування у гробі”, зростання у вірі, надії
та любові.
Шостий крок – відвалювання каменя гріха від гробу серця нашого: воскресіння, любов до
ворогів, СВОБОДА.
Сьомий крок – вознесіння, освячення душі й тіла, СВЯТІСТЬ БОГОЄДНАННЯ.
٭ ٭ ٭
60
Аскеза – це подвиг духовного вдосконалення, “вичинка шкіри”, людські зусилля ПОСТУ Й
МОЛИТВИ (мобілізації внутрішніх сил організму).
٭ ٭ ٭
Закон плоті нашої – той “змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана” – має три
голови: ГОРДІСТЬ, ЛІНИВСТВО ТА ЛУКАВСТВО.
З гордістю воюй СМИРЕННЯМ; з лінивством – РЕВНІСТЮ ДО БОЖОГО (ревністю до
спасіння); з лукавством – СВЯТОЮ ПРОСТОТОЮ САМОЗРЕЧЕННЯ.
٭ ٭ ٭
Смирення береться та примножується СЛУЖІННЯМ – перебуванням у Слові, зусиллями посту і
молитви (аскезою).
Ревність до Божого умножається НАГАДУВАННЯМ ПРО СТРАЖДАННЯ Й ТУГУ ПОЛОНУ
ГРІХА, а також і ПРО НАСОЛОДУ ТА РАДІСТЬ ПРОБУВАННЯ У ДУСІ СВЯТІМ.
Самозречення ж – УСВІДОМЛЕННЯМ НЕМІЧНОСТІ СВОЄЇ, НАДІЄЮ НА ЄДИНОГО БОГА
ТА ПАМ’ЯТАННЯМ ПРО СМЕРТЬ, від якої ніхто не відкупиться.
٭ ٭ ٭
Шлях істинного православ’я – це сугубий, подвійний ПОДВИГ СМИРЕННЯ ТА АСКЕЗИ, путь
назорейства духовного, суворий і ясний шлях віри.
٭ ٭ ٭
ЛЮБОВ – МЕТА; СМИРЕННЯ – ШЛЯХ; ПЕРЕБУВАННЯ В СЛОВІ, ПІСТ І МОЛИТВА –
ЗАСОБИ НА ЦЬОМУ ШЛЯХУ.
Не випромінювати зло:
НЕ ВИПРОМІНЮВАТИ ЗЛО! – ось перше гасло християнина. У цьому – шлях нашого
спасіння.
Випромінюючи зло, ми, згідно із законом спорідненості (споріднене шукає спорідненого), стягуємо на себе зло вселенське. Воно ж руйнує як дух наш (наше “я”), так і душу (тонке тіло), і
біологічне тіло людини (через хвороби, болісті тощо). “Хто сіє вітер – той пожне бурю”. НАМ ПРОСТО
НЕВИГІДНО БУТИ ЗЛИМИ!
Ідея невипромінювання зла – суть ГОЛОВНА ІДЕЯ НОВОГО ЗАПОВІТУ. Старий Завіт
навчав НЕ ЧИНИТИ ЗЛА; Новий же – НЕ ВИПРОМІНЮВАТИ ЙОГО. Старий – “Не вбивай”; Новий –
“Навіть не гнівайся”. Старий – “Не кради”, “Не чини перелюбу”; Новий – “Не дивися з пожадливістю”.
Старий Заповіт бореться З ГРІХОМ, Новий – З ПРИСТРАСТЯМИ як першопричиною
гріха. Старий Заповіт не спасає, він ВЕДЕ ДО СПАСІННЯ, яке заховується в Новому Заповіті – власне в
ідеї СМИРЕННЯ, що і є НЕВИПРОМІНЮВАННЯМ ЗЛА.
СМИРЕННЯ – це НЕВИПРОМІНЮВАННЯ ЗЛА, ЛЮБОВ же – ВИПРОМІНЮВАННЯ
ДОБРА. Тож, задача номер один для нас – смирятися, не випромінюючи зло; задача номер два –
перебувати в любові, випромінюючи добро.
Що таке зло, і що – добро? УСЕ, ЩО ВГАШАЄ ДУХ СВЯТИЙ, Є ЗЛО; УСЕ Ж, ЩО
ЗДОБУВАЄ ЙОГО, – ДОБРО. Тож, зло – це не лише гнів і роздратування, але й страх і тривога, гордість та образа, пожадання тілесні, пристрасті душевні (насамперед жадібність та заздрість), суєта
мирська (розсіяність, поспіх та пустомовство) і навіть перевтома, через яку також угашається Дух...
61
Якщо у вас, або у вашій сім’ї виникли проблеми (як правило – чотири “гори”, чотири стіни
проблем зводить навколо нас сатана, тим самим вганяючи нас у глухий кут: це проблеми із здоров’ям, матеріальні, сімейні та на роботі), то:
Насамперед, ПОЧНІТЬ ІЗ СЕБЕ!
1. У тому, що сталося, не звинувачуймо нікого, окрім самих себе – ми заслужили це як плату
за гріхи наші, а рівно ж і батьків та дідів наших, або ж це іспит праведності, горнило випробування
нашого.
Бо Господь, Бог наш – Бог “щедрий і милосердний, довготерпеливий та багатомилостивий”. Він
прощає грішника, загладжує “провину та переступ” наш, але “не залишає нас без покарання”. Він “карає
за провину батьків на синах – на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Його...” (див.
Псалом 102 (103), 8 вірш; Числа, 14 розділ, 18 вірш; Наума, 1 розділ, 3 вірш; Вихід, 20 розділ, 5 вірш).
У всякому випадку, Бог допускає нам скорботи для того, аби показати немічність нашу, а
також щоби смирити нас, грішних. Через смирення ж дає силу очищення та спасіння – благодать
Всесвятого Свого Духа, нетварну енергію Божу (бо ж “Бог противиться гордим, а смиренним дає
благодать!” (1 Петра, 5 розділ, 5 вірш)).
СКОРБОТИ → СМИРЕННЯ → СИЛА → СПОКІЙ → СПАСІННЯ.
Усвідомте це!
2. Тепер передусім щиро розкайтеся, пам’ятаючи що покаяння – це ключ до дверей смирення, а
отже й спасіння:
“Господи, прости мені, бо тяжко згрішив я перед Тобою!..”
3. Відкрийте двері смирення перед Тим, Хто стукає. Впустіть Христа в серце своє з миром:
“Слава Богу, що не гірше! Дякую Тобі, Господи, бо заслуговував поганішого...”
4. Обов’язково перервіть прокляття роду, начисто простивши усіх, хто згрішив перед вами та
родом вашим, і від щирого серця – хай і мислено – попросивши прощення у всіх, перед ким згрішили ви
й рід ваш (див. МОЛИТВУ НА ПЕРЕРИВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ РОДУ*).
5. Людина створена на образ Божий.
Бог є Дух – і людина, за образом Божим, є дух. Бог Триіпостасний: Отець, Син, Дух Святий. І
людина, за образом Божим, також є триіпостасною: людина це дух, який має душу (розум, волю та
емоції), і живе у тілі.
Таким чином, для того, аби справа очищення, освячення, спасіння нашого була плідною, необхідна праця над усіма трьома складовими нашого єства:
–
для духа – це молитва;
–
для душі – слово Боже та духовна (святоотцівська) література;
–
для тіла – піст (середа, п’ятниця та інші визначені дні) і, як свідчить досвід (у тому
числі й мій особистий), добре слугує тут саме холодна вода.
Пам’ятаймо, це – неодмінні складові успішного духовного діяння. Розпочніть щоденний
подвиг свій! (див. ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ПРОТЯГОМ ДНЯ*). Встановіть відповідний режим дня, і
пильнуйте дотримувати його.
6. Почніть жити літургійним життям:
“Пам’ятай день спокою, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – спокій для Господа, Бога твого...” (четверта заповідь закону Божого – див. Вих. 20.8). У
62
недільні дні не наважтеся робити жодної справи, але поспішіть до храму Божого – сповідайтеся, причастіться святих тайн тіла й крові Христових.
Подайте записку-прохання про спасіння своє і домашніх своїх на літургійну молитву, бо “де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані – там Я серед них”, та “дуже могутня ревна молитва праведного”
(а хай і один, але праведник у храмі під час спільної молитви завше знайдеться! – див. Матвія, 18 розділ, 20 вірш; Якова, 5 розділ, 16 вірш).
Знайдіть собі доброго духівника – досвідченого й досконалого порадника та
молитвеника, найліпше якби такий виявився серед священнослужителів.
Постійно, щонеділі відвідуйте біблійні або катехізаційні курси (діти – недільну
школу), бо ж “віра від слухання, а слухання через Слово Христове”, та “Не кидаймо збору свого, як то
звичай у деяких, але заохочуймося...” (див. Римлянам, 10 розділ, 17 вірш; Євреям, 10 розділ, 25 вірш).
7. Так здійснюйте спасіння своє, ідіть “суворим та ясним шляхом віри” – шляхом смирення та
аскези, пам’ятаючи, що
СУТЬ ПОДВИГУ СВЯТОГО ТРУДІВНИЦТВА ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОЛЯГАЄ У
ПОСТІЙНОМУ, НАПРУЖЕНОМУ І СВІДОМОМУ ПОШУКУ БОГА В СОБІ ЧЕРЕЗ ДУХОВНЕ
ВІДЧУТТЯ БЛАГОДАТІ, ЯКА ПОДАЄТЬСЯ В САМОЗРЕЧЕННІ ТА СМИРЕННІ.
* Ці матеріали вміщені у Посібнику з молитовного діяння для практикуючих віруючих
“НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ...”
ЗМІСТ
СМАК БЛАГОДАТІ .......................................................................................................................1 стор.
БЛАЖЕН, ХТО НЕ СПОКУСИТЬСЯ… .......................................................................................3 стор.
ПЕКЕЛЬНІ МУКИ – ВІЧНІ? .........................................................................................................3 стор.
ІЩЕ ПРО “ВІЧНІСТЬ” ПЕКЕЛЬНИХ МУК.................................................................................4 стор.
одному із часописів у вигляді статті)
НАВІЩО БОГОВІ ТВОРИТИ? (ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ).......................................................4 стор.
“Я СКАЗАВ: ВИ БОГИ…”.............................................................................................................4 стор.
ПОКРОВ РАДИ АНГЕЛІВ.............................................................................................................5 стор.
63
(“Починаючи з 1990 року, з моменту коли я вперше прочитав Євангеліє, при згадуванні про
побитих за наказом Ірода немовлят до 2-х років у мене виникають певні сумніви щодо достовірності
цієї події. Чи насправді у Віфлеємі і його околицях /які там “околиці” у невеличкого містечка, в якому й
сьогодні живе усього-то близько 15000!/ було 14000 немовлят?”)
ХРЕСНА ДОРОГА...........................................................................................................................7 стор.
ВИ Ж – ХРИСТОВІ… ....................................................................................................................8 стор.
АДАМІВ ГРІХ..................................................................................................................................9 стор.
АЗБУКА ВІРИ................................................................................................................................10 стор.
СВЯТА ВОДА................................................................................................................................11 стор.
ЩО ТАКЕ І ДЕ ВОНА, ІСТИННА ЦЕРКВА? ...........................................................................12 стор.
64
БОГ ГНІВАЄТЬСЯ?.. ...................................................................................................................13 стор.
ІЩЕ ПРО “ГНІВ” БОЖИЙ...........................................................................................................14 стор.
(“Згідно із загальноприйнятою у православ’ї точкою зору душі людей після смерті знаходяться
перед дверима (церк. слов. – “у переддвер’ї”) раю чи пекла. Тобто, багато померлих перебувають там
вже багато тисяч років. Що вони там роблять? Чи є в них можливість змінити вирок суду Божого? Чи
впливають на вирок молитви живих?”)
РАЙ ТА ПЕКЛО.............................................................................................................................16 стор.
ШЕСТОДНЕВ................................................................................................................................17 стор.
(“У звичаї Православної Церкви возносити молитви до Хреста Господнього як до живої, маючої
розумну душу і свобідну волю істоти. З чим це пов’язане? Які існують обґрунтування цього в Писанні і
Переданні? Як довести, що таке поклоніння не є ідолопоклонством?
НАЗОРЕЙСТВО ІСУСА ХРИСТА .............................................................................................19 стор.
ВОСКРЕСІННЯ – ЦЕ НЕ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З ТІЛАМИ .........................................................20 стор.
І АТЕЇСТАМ ВІДКРИТИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ ...................................................................... 21 стор.
(“Чи є шанс потрапити до раю у віруючих інших релігій, атеїстів, язичників, а також у тих, хто
народився й помер до Христа?”)
НАРОДЖЕННЯ І ВТІЛЕННЯ .................................................................................................... 23 стор.
65
ЧИ БУВАЮТЬ ВІЩІ СНИ? ........................................................................................................ 23 стор.
(“Що це за «Бог», який не зумів в єдиноборстві перемогти Якова-Ізраїля? І його ви називаєте
«Всемогутнім»?..”)
ОБОЖЕННЯ ................................................................................................................................. 26 стор.
ПРИВАТНИЙ СУД – ВІН ЖЕ Й ОСТАТОЧНИЙ ................................................................... 28 стор.
ЩО Є СЛАВА БОЖА? ................................................................................................................ 31 стор.
“НЕ ДАВАЙТЕ СВЯТОГО ПСАМ…” ...................................................................................... 31 стор.
СПАСІННЯ. У ЧОМУ ВОНО? ................................................................................................... 32 стор.
(“Спасіння – одне з найголовніших понять життя християнина. Одначе, розуміти його можна по-
різному...”)
ПРІОРИТЕТИ ЛЮБОВІ .............................................................................................................. 33 стор.
ОДНЕ ХРЕЩЕННЯ ..................................................................................................................... 34 стор.
ЧИ МОЖНА ВТРАТИТИ СПАСІННЯ? .................................................................................... 35 стор.
НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА… ............................................................................................................ 36 стор.
66
ЧИ МОЖНА ВИКРИВАТИ ГРІХИ? .......................................................................................... 38 стор.
ЩО Є РАБСТВО БОЖЕ? ............................................................................................................ 39 стор.
“І СКАЗАВ БОГ: СОТВОРІМО ЛЮДИНУ…” ......................................................................... 41 стор.
(“Що говорить релігія? Вона стверджує, що Бог з жменьки землі створив чоловіка, а з ребра його
– жінку...”)
СТРАЖДАННЯ І СЛАВА .......................................................................................................... 42 стор.
ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ ................................................................................................................. 43 стор.
ІСУС ТА ІВАНОВЕ ХРЕЩЕННЯ ............................................................................................. 46 стор.
ЧИ РОЗУМІЄ БОГ УКРАЇНСЬКУ МОВУ? .............................................................................. 47 стор.
ВІЗЬМІТЬ ХРЕСТА СВОГО… ................................................................................................... 48 стор.
(“Що таке первородний гріх, і чи можна звільнитися від нього?”)
67
НЕ ВБИВАЙ! ................................................................................................................................ 50 стор.
ЧОМУ ЛЮДИНА ХВОРІЄ? ....................................................................................................... 52 стор.
“Я БУВ МОЛОДИЙ, І ПОСТАРІВСЯ...” .................................................................................. 53 стор.
“НЕ РОЗПАЛЮЙСЯ ГНІВОМ СВОЇМ НА ЗЛОЧИНЦІВ...” ................................................. 53 стор.
68
ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ? .................................................................................................................... 58 стор.
ДУХОВНІ ДОРОГОВКАЗИ........................................................................................................ 59 стор.
ПАМ’ЯТКА ДЛЯ ТИХ, ХТО ШУКАЄ СПАСІННЯ ................................................................ 61 стор.
69
Document Outline
СМАК БЛАГОДАТІ
БЛАЖЕН, ХТО НЕ СПОКУСИТЬСЯ…
Відповідь: “Я є Шлях, і Правда, і Життя…”, – говорить Христос. Блаженний той, хто не спокуситься на цьому шляху: не схибить з нього ні ліворуч, ані праворуч.
ПЕКЕЛЬНІ МУКИ – ВІЧНІ?
ІЩЕ ПРО “ВІЧНІСТЬ” ПЕКЕЛЬНИХ МУК
НАВІЩО БОГОВІ ТВОРИТИ? (ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ)
“Я СКАЗАВ: ВИ БОГИ…”
ПОКРОВ РАДИ АНГЕЛІВ
ПОБИТТЯ НЕМОВЛЯТ
ХРЕСНА ДОРОГА
ВИ Ж – ХРИСТОВІ…
ХУЛА НА ДУХА СВЯТОГО
ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ
АДАМІВ ГРІХ
АЗБУКА ВІРИ
СВЯТА ВОДА
E = mc² – відома усім із шкільної парти формула. Енергія дорівнює масі (власне, матерії), помноженій на константу (квадрат швидкості світла, де швидкість світла постійна абсолютна величина у всіх системах відліку, – 300 000 км/с). Опустивши константу як деякий коефіцієнт, отримуємо математично оформлений принцип: E m. Звідси m E, тобто матерія (маса) це прихована енергія, і вона є тотожною енергії (теоретично наближено, звичайно). Точніше m ET, – матерія є енергія, помножена на Волю Творця!
Отже, перш за все нам необхідно засвоїти для себе ту просту істину, що ми живемо в світі енергій. А творцем цих енергій являється Господь. Тому Він і Бог (від слова “Багатий”), тому і Творець. Бог – Творець енергій! І все, що ми звикли вважати матерією, насправді є ніщо інше, як енергія. Так би мовити “сконденсована” енергія!
Груба матерія (стіл, земля, наше з вами біологічне тіло), – це грубо сконденсована енергія, схожа на кригу в природі. Електромагнітне поле – теж одна з форм існування матерії, але уже більш тонка (як, наприклад, вода). Думка ж, інформативне поле, – також одна із форм існування матерії, вона теж матеріальна! По аналогії вона подібна до пари... Але як і крига, і вода, і пара насправді є одне і те саме, – так і груба матерія, і електромагнітне поле, і думка суть одне: матеріалізована воля Творця.
ЩО ТАКЕ І ДЕ ВОНА, ІСТИННА ЦЕРКВА?
БОГ ГНІВАЄТЬСЯ?..
ІЩЕ ПРО “ГНІВ” БОЖИЙ
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
РАЙ ТА ПЕКЛО
ШЕСТОДНЕВ
ПОКЛОНІННЯ ХРЕСТУ
НАЗОРЕЙСТВО ІСУСА ХРИСТА
ВОСКРЕСІННЯ – ЦЕ НЕ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З ТІЛАМИ
І АТЕЇСТАМ ВІДКРИТИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ
НАРОДЖЕННЯ І ВТІЛЕННЯ
ЧИ БУВАЮТЬ ВІЩІ СНИ?
СТРАЖДАННЯ УРЯТУЮТЬ СВІТ
ДО СХОДУ ЗОРІ…
ОБОЖЕННЯ
ПРИВАТНИЙ СУД – ВІН ЖЕ Й ОСТАТОЧНИЙ
ЧИ ЗМІНИЛАСЯ ПРИРОДА ЛЮДИНИ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ?
ЩО Є СЛАВА БОЖА?
“НЕ ДАВАЙТЕ СВЯТОГО ПСАМ…”
СПАСІННЯ. У ЧОМУ ВОНО?
ПРІОРИТЕТИ ЛЮБОВІ
ОДНЕ ХРЕЩЕННЯ
ЧИ МОЖНА ВТРАТИТИ СПАСІННЯ?
НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА…
ХРАНІТЬ ВІРУ
ЧИ МОЖНА ВИКРИВАТИ ГРІХИ?
ЩО Є РАБСТВО БОЖЕ?
“І СКАЗАВ БОГ: СОТВОРІМО ЛЮДИНУ…”
СТРАЖДАННЯ І СЛАВА
ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ
І БУДЕ ОТАРА ОДНА…
ІСУС ТА ІВАНОВЕ ХРЕЩЕННЯ
ЧИ РОЗУМІЄ БОГ УКРАЇНСЬКУ МОВУ?
ВІЗЬМІТЬ ХРЕСТА СВОГО…
ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ
НЕ ВБИВАЙ!
СТРАХ
ЧОМУ ЛЮДИНА ХВОРІЄ?
“Я БУВ МОЛОДИЙ, І ПОСТАРІВСЯ...”
“НЕ РОЗПАЛЮЙСЯ ГНІВОМ СВОЇМ НА ЗЛОЧИНЦІВ...”
НІКОЛИ ЛЮБОВ НЕ ПЕРЕСТАЄ!
АНТИХРИСТ. АПОФЕОЗ
МІРИЛО ІСТИНИ
ЯКА НАУКА ПРАВДИВА?
НОВИЙ РІК ЗА НОВИМ СТИЛЕМ
ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?
ДУХОВНІ ДОРОГОВКАЗИ
ПАМ’ЯТКА ДЛЯ ТИХ, ХТО ШУКАЄ СПАСІННЯ
НЕ ВБИВАЙ! ................................................................................................................................ 50 стор.